Новела із одноіменної збірки Миколи Чонокниша "Укус"

“Правду кажу вам: усе, що ви зробили одному з найменших моїх братів, зробили й Мені”. Євангеліє від Матвія.

    Як же ж він прагне води!..
    Кров з гачкуватих ікол мляво стікає на розтріскане підборіддя і десь унизу збоку плюскотить осіннім дощем. Страховидло усвердлюється в нього чорним проваллям очниць, жадібно висмоктуючи з єства жалюгідні рештки життя — і він, задихаючись, крикнув… Він хотів крикнути розпачливо, сильно, та замість крику почув лише кволий глухий стогін і відчув, що бронхи обволікає щось невідчіпно липке і гаряче.

     Крізь моторошно сіре страховидло поволі проступила заспокійливо знайома, давно побілена стеля, — ще коли жила матінка… Піднебіння шорстке, мов наждак. Він судомно хапнув незвично сухим ротом холодне, просякле цигарковим димом повітря і навіщось прошепотів:

    — Мамо… — Натомість вийшло: а-а-ао… Губи і язик чомусь омертвіли.

    З-перед зору нарешті щезли проклятущі очниці і він остаточно впевнився, що таки вдома, у своїй нетопленій хатчині. Під ковдрою. А на ковдрі, пригортаючись до правої, чомусь пронизливо ниючої ноги, вуркотіли його улюблені кицьки, — волохатика підібрав у центрі села /нярчить жалісно отакий собі грязький клубочок під бусиком побіля магазину/, а чорну-пречорну кицьку додому йому принесла знайома, — ”…йой, у неї писочок — такий симпатичний!..”

     Губи від лагідної згадки про кицьок ледве склалися в якусь подобу посмішки, хоч йому зовсім було не до сміху. На кріслі мокрі — не від дощу — джинси. Під столом мокрі, набряклі від води черевики. Схоже, він побував у воді. Але чому ж тоді святочна сорочка на ньому суха-сухісінька, а мокре — не від дощу! — волосся злиплося на голові? Що ж усе-таки сталося? Чому оте пишне застілля у барі завершилося для нього так несподівано і дивно? Розпал застілля: жарти, сміх, якась напівсерйозна розмова про сільську газету /ніяк не міг пригадати, з ким саме він розмовляв/ і — цей різкий перехід: під супровід низьких вібруючих голосів пишно квітучі сади аж до неба, а над садами, над потопаючими в садах химерними будівлями кулясті вогні… багато фіолетово тремких вогнів… і ці мертвотно сірі страховидла з порожніми очницями й кривавими іклами… байдуже мляве усвідомлення, що голова у воді і він ось-ось захлинеться у цьому буркітливому плюскоті… дощова ніч і дорога, що веде у село… Чому він тут, на околиці села неподалік від решток сокодавного цеху без плаща й улюбленої кепки на голові та ще й посеред ночі?..

    Що діється з ним насправді?
    У вухах і досі звучать низькі вібруючі голоси. Немовби з того світу, мляво подумав, з упокореністю приреченого відзначаючи, що поодинокі думки в’язнуть у глибочині мозку, а тому ніяк не можуть поєднатися хоч би у слабенький логічний ланцюжок, завдяки якому зміг би хоч трохи підняти завісу над незбагненністю того, що сталося з ним.

     Діймав студений дощ за вікном, — замішаний на сірковому скімленні дощ невблаганно поглиблював самотність у порожнечі безвиході; діймала нога, — нога розбухала на очах до коліна, а ступня вже була схожа на синьо-чорний балабух. Діймала невимовна лють не знати й на кого, — хоч би хтось навернувся до хати, бажано з цигарками!.. Он на долівці валяється розкисле від води його куриво.

     Кицьки жалісно дивилися на нього, самотнього і немічного. Якби не оці його кицьки, то в нього напевне поїхав би дах… Якщо дах уже не поїхав! А втім /цього разу пошерхлі губи таки звладнали з гіркою посмішкою без затримки/, для нього це вже не мало ніякого значення, — на всьому тому, що так гарно, багатообіцяюче задумувалось, віднині покладений хрест. Залізобетонний.

    Згадав, що над узголів’ям висить велика ікона, тож він, тупо дивлячись у стелю, — звернутись очима до ікони не дозволила нога, — ледь чутно прошепотів:

     — Господи, Сину Божий, пошли мені смерть…

     Ніколи. Ніколи ще так не жадав власної смерті.

    Утішаючись надією, що його т а м обов’язково почують, звернувся аж до самого Бога з невимовним докором:

    — Чому… Чому Ти ось уже втретє відвертаєш від мене смерть?

    Перша — ще у минулому столітті за Коломиєю, у напрямку до Івано-Франківська, коли його ледве виварили автогеном із понівечених “жигулят”, — обійшлося…

    Друга смерть дихнула на нього, коли в рідному селі дико розімчала іномарка трохи не зачепила його на узбочині, — обійшлося…

    А третя… Втім, у цієї смерті все ще попереду.

    Він думав про хрест.
    Звісно, думав він, усі, на цьому світі сущі, приречені нести свій хрест. От тільки хрести різні бувають!.. В одного картонний і нести його по житті легко, весело. В іншого хрест дерев’яний. Нести його вже не так легко і весело, надто коли хрест дубовий… Питання з питань: чому і за що йому присудив Бог тругати хрест залізобетонний.
Йому стало невимовно шкода себе, — ”… що за часи такі?… що за лю-уди?..”. І поставив питання ребром: що йому, зрештою, дала журналістика? Чого завдяки їй досяг у житті? Анічогісінько! Вічні нестатки, неприязнь одних і відверта зневага інших, самотина одинокості /жодній такого не треба!/, відсутність хоч якоїсь стерпної перспективи на майбутнє, вже й не кажучи про відсутність самого майбутнього для упослідженого виду людей пишучих… Кому потрібна правда та ще й правда гірка? Як правило, парадний бік життя одних — бруд, біль, кров і сльози інших. То й що? В житті як у житті: хтось на коні, а комусь суджено під конем бути. Невже він, журналіст, від природи людина пишуча, — інколи Дар Божий може бути тяжчим від млинового каменя на шиї! — чи полегшив життя бодай одному нещасливому, хто під конем?

     Писанина — вона і є писанина: зумієш догодити смакам і потребам тих, кому вигідно догоджати — будеш якщо вже не на коні, то біля коня точно.
Він так ревно розмірковував над своїм життям, — до мозку повернулася здатність більш-менш нормально мислити, — що йому таки приснився баский білий кінь і цього коня та ще й у неприродно в’язкому тумані він так і не зумів осідлати…

     Рано-вранці — наступний день обіцявся бути соняч­ним — відкинув поліг ковдри й умиротворено переконався, що його пристрасне благання, схоже, таки дійшло до Бога: нога зіграла до коліна і багрово лоснилася, а її зсередини уже пожирав вогонь. Якщо і сьогодні ніхто не навернеться, —
виповзти надвір, щоб на поміч покликати, він не в спромозі, а з хатчини його просто не почують, — то неминуче зараження крові /це тільки питання часу!/ і… втретє Бог уже не відверне смерть.

     Як добре, що він не скинув сорочку! Помре у святочній, — пр-рекрасно!.. й аж засудомилось тіло від напливу якоїсь напівбожевільної зненависті до себе, такого самотнього і безпорадного.
Пестив правицею своїх кицьок і шепотів крізь несподівані сльози:
    — На кого я вас залишу, га? Хто буде вас годувати?

     Кицьки не зводили з нього чистих сумних очат і заспокійливо вуркотіли, пригортаючись до палаючої ноги.

     — Прости мені, Чорнушечко, по-раз перший… — Ледве стримався, щоб не схлипнути. — Прости мені, Чебурашечко, по-раз другий… Волохатик приязно няркнув, щільніше приготаючись до ноги.

     Здригнувся: матінка на стелі була як жива, тож він, не гаючись, звернувся до неї:
     — Простіть мені по-раз третій…
     — Що, синочку, догрався? Перестерігала тебе, йой перестерігала: покинь цю свою писанину і жий, як усі люди жиють.

     Він був один у матінки і вона його до нестями любила.
     — Ще раз простіть мені, мамо… За все.
     — Ти з ким це балакаєш? — голосно і як завжди бадьоро спитав сусід. — Від неділі тебе ніде не видко…

    Й відразу ж осікся, як тільки зиркнув на ногу.
    — Це що?
    — Звихнув, гадаю.

     Сусід осудливо похитав головою. А коли повернувся з дружиною і сином, беззаперечним тоном розпорядився:
    — Збирайся. Ми тобі поможемо. “Швидка” чекає.

    Уся його присадкувата постава аж порскала впевненістю у своїй пристойній життєйській будуччині.

    Син уважно, з виглядом знавця оглянув ступню. Нічого дивного: в Химчині він шоферував на амбулаторній “швидкій”.
    — Тату, тут перелом. Може і не один… Як це тебе вгараздило?
    — Я і сам нічого не розумію. Ніде на тілі ні синця, ні подряпиночки. Лиш нога…

      Про свої дивні видіння і болючий синець на правій руці нижче ліктьового згину не згадав, — що говорити про якийсь нікчемний синець? Якщо не брати до уваги соковито фіолетовий синець збоку трохи вище коліна… Звідки він там узявся?

     Ледь чутно постогнував на носилках, — ”швидку” трясло на бокаїнах і знеболюючий укол допомагав не дуже. Перед очима знову попливли чудернацькі сірі “картинки”. Замість язика рот заповнює розпечений терпуг.

    У ЦРЛ лікар-травматолог з обличчям динамічного кіногероя сказав опісля проведеної рентгеноскопії:
    — Радій, вусаню! У стопі три чудові закриті переломи і зміщення гомілки. Хто тебе так обробив?

    У палаті аж ніби посвітлішало від його соковитого життєрадісного баритону.
    Темперамент лікаря передався і йому, — віджартувався:
    — Парашут трохи запізно відкрився.
    — Тут усі в нас льотчики, парашутисти і диверсан­ти, — підтримав кволий жарт лікар. — Били зі знанням справи — сильно й акуратно.
    — Били? П’яний, я міг не раз падати, ну… гепатись…

    Лікар заперечливо махнув професійно міцною рукою.
    — Хіба звідси, з третього поверху… Вусаню, п’яний гепається не на ноги, а з ніг. Та й на хроніка ти не схожий.
    — Ага, — тільки мовив, трохи заспокоєний тим, що його таки “обробили”. Значить, не сам собі заподіяв каліцтво…
   

    Питання: як це він спромігся опинитися вдома?

    Не так пригадував, як розумів, що його повернення до рідної оселі було воістину страдницьким. Зате він добре пам’ятав, як уголос — так голосно, що навіть себе ледве чув — звернувся до Бога і сам не міг розібрати жодного вимовленого слова…

     Бог допоміг якимось дивом опівночі повернутись додому!..
     Ізсередини, мов Пилип з конопель, сам собою вихопився здушений зойк: “Господи, який же мізерний Твій людський витвір!..”
     — Ти це про що, вусаню? — донісся голос лікаря з-за узголів’я.

    “Катафалк” ледь чутно повискує коліщатами. На третьому підрахованому плафоні на стелі відказав:
    — Я про своє…
    Що йому відтепер думати про своє?
    Свого відтепер у нього більше немає!..

     Перед наркозом в операційній подумав на довершення, як про щось уже неістотне для себе: на сільській газеті — такій, як він її замислив, аж тепер поставлений хрест /лежачи на “катафалку” в холодному коридорі, зачув, як лікар дале-е-еко не добродушно сказав сусідському синові: “Уперше бачу за всю свою практику, щоб абсцес розвивався так бурхливо… ще кілька годин — і шкода було везти… боюся, як би не довелося рубати ногу…”.

    Ну і ну…

     Питання з питань: чому і за що йому присуджено тругати хрест залізобетонний?.. Втім, і це, фундаментальне для нього питання, саме в цю мить також було неістотним, — його вже розчиняв у собі глухий, гаряче сверблячий гул… голоси… тіло щезло, мов цукор у воді… — ”…починаємо… починаємо… починаємо…” — вібрують низькі голоси… душно… він задихається в сизуватій імлі, намагаючись вирватися з герметичного простору якоїсь тісної капсули — і вже при першій спробі суха наелектризована імла густішає, а якісь прозорі пружні диски іще щільніше притискаються до безвільного тіла, обертаючи його все енергійніше, — ”… підправляй… підправля-ай… стиска-ай!..” — і від цієї барвистої коловерті подих переймає в’язка нудота… сверблячий гул, як тільки він про все здогадався, — відразу ж пронизуючий тіло сверблячий гул!.. гул, цей задушливий гул намагається розтрощити його здогад, що тільки-но засяяв яскравим вітражем у глибочині мозку, на друзки… он воно що: такі знайомі, такі близькі йому сусіди — і займаються таким неподобством!.. — “…перетягни тут… тут… тут…” — і він розуміє… так, розуміє: пружні диски розкручують його тіло, а болючий обруч на голові висмоктує для Комп’ютера інформацію з мозку, себто цей мозок випорожнює… то ось до чого довмілися крайні сусіди!.. а він так вірив їм… вірив, — ”…поправляй шину!.. шину… шину… шину…” — о, він уже бачить себе збоку: нерухомий, мертвотно сірий, з порожніми очницями замість очей, — ”… якщо я — це я, то хто ж тоді Я?..” — і… і намацує рукою свою голову… та замість голови… долоня намацує якийсь коцюрубок, а в отому коцюрубку замість мозку сипкий пісок… — ”… кінець роботи… роботи… роботи…” — й пронизливо радісне усвідомлення, що він розпадається — ні, вже розпався! — на дрібні часточки, строкато миготливі у своєму нескінченному русі… це твій кінець і початок… щось біле визирає з-під сірого коца…

     Молодий, тепер уже розбірливий голос позаду голови, з ліжка біля вікна:
     — О, наш дідик ожив!

     Язик норовить запастися в горлянку усе тим же розпеченим терпугом.
     Попросив води, — вийшло, як і сподівався: о-и-и-и…

     Від мінералки в очах остаточно прояснилося. З-під коца, мов перископ субмарини, гордо стирчала загіпсована ступня.
Він машинально провів долонею по запалій колючій щоці й упевнився, що справді виглядає “дідиком”.
Згадав, що йому говорив лікар /санітарка підтвердила: Миронович співає в народному хорі/: “Вусаню, особливість нашого поверху в тому, що пацієнти своїми ніжками до нас рідко приходять”.

    Зрозуміло! Здебільшого їх привозять. Льотчиків, парашутистів і диверсантів.
     Поодинокі думки безнадійно в’язнуть у мозку, немов комахи в загустаючій смолі. Щоб якось урізноманітнити безсоння, трохи напружував свій важкий мозок — і на стелі, на стіні, на дверях легко проступали такі звичні “картинки”. Найчастіше “викликав” свинцеві хвилі Балтійського моря в час пізньої осені /мічман Рамонас: “Бог сотворив землю, а дідько — Прибалтику!”/, а також рідну матінку, яка сиділа на кріслі перед своєю убогою переселенською хатчиною. Коли ж це, в якому році минулого століття він її зазнімкував — і не так її, як отой, ущерть виповнений грибами кошик, що його матінка тримає на колінах?..

     Стоп!.. Він ураз випірнув з передранішньої дрімоти, — сто-оп… Незадовго до цієї незрозумілої халепи, у яку вляпався /а чи його вляпали/, йому поспіль три ночі снився один і той же сон: він несамовито свариться з матінкою, готовий з кулаками накинутися на неї, — от і не вір після цього у віщі сни… Виходить, матінка перестерігала його… і даремно!..

     Даремно ще до того застілля у барі його бентежило недобре передчуття.
     Не зважив.

    Дошукуватись відповіді не було можливості: опісля повторної рентгеноскопії лікар сказав, що скласти як належить розтрощені кістки не вдалося, а тому доведеться знімати гіпс і класти ногу на витяжіння…
Не розуміючи гаразд суті отого “витяжіння”, в операційній з острахом спитав медсестру, показуючи очима на масивний електромотор з тонкою шпицею у затискачі:
    — Це… для мене?

     Пишноволоса медсестра кивнула головою і двічі вколола ступню. З присвистом задзижчав електромотор. Перед накладанням скелетного витяжіння йому провели шпицю Кіршнера через п’яточну кістку.

     Н-нормально!..
     Він уже, так би мовити, ніс вахту на “крейсері” — спеціальному ліжку з витяжним станком: нога на станку до коліна, а лівою впирається у фанерний короб, тому що до п’ятки з усвердленою шпицею пригвинчена ваговита скоба, а до скоби на шнурі з гачком причеплені ще більш ваговиті гирі, — нормально…
Пацієнти, яких він застав, виписалися, тож він лежав у палаті один-однісінький. А що викликати “картинки” на третій день гнітючої самотини ніяк не вдавалося, то він знічев’я розглядав болючий при натисканні пальцем густосиній синець нижче ліктьового згину і нашіптував, мов заведений: розтрощені кістки — розтрощений вітраж… розтрощені кістки — розтрощений вітраж… До чого тут вітраж? Родичі, друзі і сусіди /спасибі, навідуються!/ можуть думати що тільки їм заманеться — і таки думають!.. думають і напевне ж запускають в обіг щонайбезглуздіші плітки у вигляді версій!.. А він, як звичне, іронічно віджартовувався:

     — Парашут трохи запізно відкрився…
     Не говорити ж їм, що реальне життя підступно, ледь не смертельно вкусило його!.. Останні кілька років він жив у затишному світі своїх фантазій — і цей його світ з реальним життям майже ніде не перетинався.

     Що ж, у цьому реальному житті за все треба платити.

     Полуда спала з очей, — безсумнівно, його замовили і він ледь не фізично відчув, як почав підростати у власних очах: якщо замовили — значить, він чогось та вартує!.. Навіть прив’язаність — радше пригвинченість до “крейсера” не була вже такою гнітючою. Колись же його переведуть на “міноносець” — звичайне ліжко, на якому почуватиметься значно вільніше. Ось уже й палата повністю укомплектована ходячим, на щастя, особовим складом. У товаристві ходячих терпіти біль куди легше.
Солодка дрімота підкралася непомітно…

     … Дорога за селом у напрямку до Химчина. Він чомусь анітрохи не дивується, що посеред непроглядної ночі так добре бачить попереду жалюгідні рештки сокодавного цеху. Чи то він так аж дуже задивився на оту печальну руїну, чи з якоїсь іншої причини, однак відчув одразу, що втрапив у широчезний чорний окіп і його з тужливим схлипуванням чіпко засмоктує сморідна трясовиця, а він у відчаї хапається руками за якісь жорсткі колючі кущі, з усіх сил намагаючись вибратися на дорогу.

      Нарешті йому це вдається і він босоніж щодуху біжить, не тямлячи, куди й навіщо — і нізвідки перед ним зненацька виринає величезний автобус, осяяний яскравими жовтими вікнами. Автобус надсадно реве і мчить повз нього тим страшним чорним окопом, розбризкуючи довкола в’язку трясовицю. А він біжить, знетямлено біжить далі…

     — Сті-ій! Ти куди це біжиш?
     Тендітне дівча /воно також бігло/ нарешті з ним порівнюється. Крізь тоненьку сукеночку просвічується тіло.
     — Чому ти говориш до мене? — питається він у дівчати і розважливо пояснює: — Я ж мертвий.
     — І я мертва, — тихо відказує дівча, коли він пригорнув оте привабне створіння, щоб зігріти його і зігрітись самому. — А раз ми обоє мертві, то будемо жити разом.

     Він іще встиг здивуватися, що дівча дуже гаряче…
     — Дати укол від болю? — співчутливо питає медсестра, крапелиночка у крапелиночку схожа на оте тендітне створіння.
     — Дякую, я перетерплю.

    Медсестричка якось дивно закліпала очима.
    — Що вам таке сниться, що ви увесь час смикаєте хворою ногою? Ви краще лівою смикайте.
— Моя права нога якась нещаслива, — мовив услід дівчаті і зіщулився, поборюючи холодний внутрішній отерп.

    Він іще відчував тілом в’язку осклизлу трясовицю…
     На п’ятий день, коли він з упертістю віслюка, аби тільки час згайнувати, намагався якось розтлумачити отой дивний сон, лікар приніс ще одну, додаткову гирю, “для піднесення настрою”. Щось там боляче поправляючи в ступні, — ”…розслабся, вусаню… розслабся…” — зненацька спитав:

    — Слухай, а ти, часом, не колешся? — й обвів цупким пальцем уже бліднучий між двома венами синець нижче ліктьового згину.
    Он воно що!..

     Світ вибухнув і палата в одну мить розчинилась у спалаху усвідомленого розуміння: вітраж!.. розтрощений вітраж!.. З окремих розрізнених скалочок зумів, спромігся таки цей вітраж відновити — і доволі чіткий візерунок на ньому /це тобі не якась там примарлива здогадка!/ дозволяв уже відчути й зрозуміти духовну сутність Замовника.

     Його аж розпирав /максимально відвертий, як йому здавалося, вражаючий своєю непохибною аналітикою/ монолог приблизно такого змісту: “Що за світ!.. що за люди!.. Спершу репетують “Осанна”, а відтак щосили горланять: “Розіпни-и-и!.. розіпни Його!..”. Люди мали чим репетувати і горланити. Наркозу з групи галюциногенів тоді ще не знали, тож бронхи цих людей не обволікало щось невідчіпно липке і гаряче. А їхні губи і язик зовсім не були омертвілими… Надіюсь, ти здогадуєшся, про що йдеться, а тому відкинемо відволікаючу плітку-“версію” /одну з багатьох!/ про пияка, який став жертвою надмірного вживання алкоголю. Насправді — ти це достеменно знаєш! — виглядало все так: після концерту, як завжди, святочне застілля для гостей і запрошених — я виходжу з бару подихати свіжим повітрям — мені впорскують наркоз /синець нижче ліктьового згину від “сліпої” ін’єкції хіба ж не доказ?/ — мене, “відключеного”, вивозять на околицю села і там “обробляють” ступню ломиком або чимсь до нього близьким — далі, опісля швидкої “обробки” занурюють голову у воду, щоб я скоріше очуняв від наркозу… Деталь: трощили мені кісточки крізь черевик.
Ти, звісно, заперечиш. І справді: навіщо це тобі? Від бізнесу я далекий і не мав жодного наміру вникати у бізнесові справи як журналіст. Однак те, що сталося — вже сталося. А те, ЩО і ЯК сталося, дозволило мені відчути твою духовну сутність — твій, сказати б, психологічний портрет.

     Посуди сам: у неділю на тій науковій конференції у школі голова села відрекомендовує мене гостям як редактора майбутньої сільської газети — і того ж таки дня, напідвечір, мене калічать… Вловлюєш прив’язку? Ймовірний вихід газети, а вже напідвечір я недієздатний… Звісно, це ще не доказ супроти тебе /а я, повір, нікому нічого не збираюся доказувати/. Але мене чомусь дуже цікавить, з якого це часу дехто відвідує офіційні святкові заходи з ампулою наркозу і шприцом у кишені? До речі: наркоз — препарат специфічний. Його в аптеці не купиш.

     Делікатно висловлюючись, моя “нейтралізація” готувалась заздалегідь і була превентивною, себто випереджуючою можливий розвиток подій. Давай поміркуємо: якась частина успішних місцевих бізнесменів хоче бачити у кріслі голови села свою людинку. Та ось заковика: теперішній голова при підтримці інших бізнесменів буквально загорівся ідеєю випуску сільської газети — і не просто газети, отакого собі сіренького видання на кшталт деяких “районок”. Ні! Газета задумувалась як видання неординарне — з цікавою літературною сторінкою, гострою публіцистикою, суто журналістськими матеріалами про життя сельчан і проблеми села-ювіляра. Шість століть /а я переконаний: значно, значно більше!/ — це не абищо. Зрозуміло, що на сторінках газети регулярно мала заторкуватися діяльність самоврядної влади. Що ж у цьому поганого?

     Газета мала стати рідною для всіх сельчан і задумувалась як первісток низової недержавної преси з відповідним девізом: “Мир вашому дому!..” Де ж іще зараз може надрукуватися юне обдарування, — зваж: оперативно надрукуватися! — як не у своїй рідній сільській газеті? Україні що, не треба майбутніх справжніх журналістів і справжніх письменників?

      Інша справа, що така газета, а ще під егідою теперішнього голови села для твого клану явно несвоєчасна. Сільська газета — це імідж, рейтинг і все, що пов’язане з цим… Так, у всякому разі, думав ти, коли зважив за доцільне мене терміново “нейтралізувати”. Ось тільки ти поквапився — нерви не витримали чи що? — і цей гарячковий поквап твоя груба тактична помилка. Задля уникнення очевидної прив’язки слід було два-три тижні почекати, а вже тоді…

     Скажу відверто: ця очевидна прив’язка майбутньої газети до того, що зі мною сталося, свідчення окремих осіб /тобі їх знати не конче/, плюс до цього твоя духовна сутність дозволяє мені вирахувати тебе як людську фізичну екзистенцію. Хоча… я не збираюся цього робити. Адже я тобі щиро вдячний. Ти надзвичайно високо оцінив мій професійний рівень, рівень людини пишучої — і я виріс у власних очах! Бо не кожному трощать кісточки під наркозом. Хіба ні? По-друге, цим превентивним актом “нейтралізації” ти єдиний, хто зумів таки вивести мене зі стану творчої дрімоти. Жити цікаво, якщо тобі трощать кісточки під наркозом!.. Ось тільки непокоїть: невже і справді настануть такі часи, коли перший-ліпший бос, босик, а то й зовсім нікчемне босенятко матиме своє персональне “тон-тон макуто” для “нейтралізації” н е з р у ч н и х осіб і не тільки осіб пишучих? Навіть лютому ворогові не побажаю отакого майбутнього!..”

     Сто-оп!

     Стоп, наказав собі вголос уже спокійніше, дивуючись, як піднесене збудження так несподівано переродилося в усе наростаюче збентеження, — сто-оп… Тут щось явно не так, відзначив з холодним внутрішнім осміхом і затягнувся “честером” якнайглибше, — спасибі сусідові по ліжку за цінний і своєчасний подарунок.
Він не забув при цьому з легким острахом поглядати на двері.

     Виявляється, його бездоганна “газетна” версія має одну слабинку у вигляді суттєвого алогізму: навіщо Замовникові цей дилетантський спектакль — наркоз і майстерно скалічена нога? Така обставина аж ніяк не може вплинути на випуск і рівень — ось головне: рівень!.. — сільської газети, позаяк людина пишуча ногою ж не пише. Для цього ку-уди розумніше тим чи іншим чином спровокувати банальну п’яну бійку, внаслідок якої людині пишучій зламали б — звичайно ж, у кількох місцях! —
обов’язково праву руку і це, так би мовити, у полегшеному варіанті. А в тяжкому людина пишуча отримує хорошу черепно-мозкову травму і перестає бути не те що людиною пишучою, але й просто людиною у значенні її розумової повноцінності.

     Усе просто. Жорстоко. Логічно.

     Наступний монолог, що тільки почав зароджуватись, уже його так не розпирав як перше…
“Ні, любий мій Замовнику, справа тут зовсім не в газеті і тобі абсолютно байдуже, хто і як буде її редагувати. І вже якщо ти розіграв свій жахливий спектакль і придбав для мене ампулу з наркозом /бідолашний, витратився!/, щоб мені потрощили кісточки акуратно і безболісно /ах, як гуманно з твого боку!/, значить, я тобі потрібний живий і розумово неушкоджений… Ось тільки для чого? Яка твоя справжня мета, якщо ти замахнувся на життя людини, яка нічим перед тобою не завинила? Якби не сусід, — дай, Боже, йому здоров’я! — я напевне поповнив би особовий склад цвинтаря. Я знаю, я переконаний: моя смерть від зараження крові тобі ні до чого, інакше навіщо тоді наркоз і таке акуратне скалічення? Бо якщо це не помста — а я нікому нічого такого не заподіяв, щоб мені мстили, то невже ти лише заради досягнення якоїсь своєї дріб’язкової користолюбної /якої ж іще?/ мети прирік свого ближнього на муки? І це на кілька холодних зимових місяців, зваж!.. Як же я собі зможу дати раду на милицях? Невже ти це вчинив лише тому, що почуваєш до мене звичайнісіньку людську неприязнь і все це — заради свого нелюдського вдоволення? Що за світ!.. що за люди!.. Воістину людський розум безмежний. Дурість і підлота людська — теж”.

     У двері обережно постукали.

     Давній, ще з ранніх рухівських часів приятель вніс до палати ледь відчутний запах дезодоранту і гречно з усіма привітався. Напівствердно-напівзапитливо мовив:
     — Ти вже в гіпсі.

     Акуратне лице чомусь захмарене легким збентеженням, а погляд такий, ніби уперше бачить його, сидячого вже на “міноносці”.
     Розмова не клеїлась і була схожа на зів’ялу під сонцем тараньку /”…бізнес… який зараз бізнес…”/, а напослідок майже пошепки:
     — А ти в барі так нализався — навіть я не сподівався такого від тебе… Слухай, ти вже геть спився! За столом ти раптом ні з того-ні з сього почав лаятися, — /приятель ужив набагато міцніше слівце/, — а потому лантухом повалився на стіл і тебе виволочили з бару…

     — Хто мене виволочив?
     Приятель стенув плечима.
     — Я не знаю тих хлопців.

     Ось воно що!..
     Значить, його вкололи там, у барі. За столом. Одним пострілом Замовник відразу двох зайців убив: зганьбити — зганьбив /о п у с т и в!/ і “нейтралізував” на тривалий час, — м-молодець!..

     Навіщось спитав, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя:
     — Хочеш знати, чим відрізняється щаслива людина від нещасливої?

     Саме в цю мить пригадав фінал наркозного видіння: пронизливо радісне усвідомлення, що він розпадається — ні, вже розпався! — на дрібні часточки, строкато миготливі у своєму нескінченному русі… це твій кінець і початок…

    Беручись уже за ручку дверей, приятель обернувся.
    — І…
    — Щаслива людина, прокидаючись серед ночі, не може дочекатися дня. А нещаслива — серед білого дня не може дочекатися ночі.

    Приятель якось силувато всміхнувася.
    — Ти не можеш дочекатися ночі.

    Замість відповіді прощально махнув рукою. Не признаватися ж, що завдяки йому остання скалочка вітражу знайшла таки своє завершальне місце і тепер візерунок на вітражі став абсолютно чітким і логічним, як воно й повинно бути при успішному завершенні розслідування, — ”…як там мої бідолашні кицьки?..”

     Постійно згадував кицьок — беззахисну часточку власного існування до п е р е л о м у, коли він жив, здебільшого, сам у собі, розчарований нікчемністю тих, на кого так надіявся і кому він так вірив… Разом з усіма.
    Воздасться їм!..

    Йому приснилися його кумедні кицьки.
    Пружини “міноносця” пискливо поскрипували, коли він обертався з боку на бік. Серед ночі ніяк не міг дочекатися білого дня. У нього, людини пишучої, є ще запасна ліва ступня — її також можна розтрощити. Є ще руки — аж двоє цілих рук!.. Їх можна трощити заразом, а чи поодинці. Залежно від обставин і смаку, — ”… це твій кінець і початок… та вже ж!..”

     Зітхнув і мовив у стелю:
     — Моменто морі…
     — Що кажеш? — перепитав його сусід по ліжку.
     — А так, момент — і в море…

     Саме в цю мить перед його очима було море з осіннім свинцевим відливом і той бунтівний протичовновий корабель у супроводі конвою в акваторії порту Балтійська, — то було так давно… давно…

     Він про це ще напише. Обов’язково напише.
     Раз уже втретє Бог відвертає від нього смерть.