із збірки Миколи Чорнокниша "Укус"

     Не міг збагнути, як до бічної за сценою кімнати залетів басистий джміль, але джміль якимсь дивом таки залетів сюди і тепер розпачливо гримався у рожевувату від призахідного сонця шибку. Йому трохи вище піднятися б — до прочиненої кватирки, співчутливо подумав він і спитав, не обертаючись:
   — Хто як гадає, джміль може вжалити?

    Ледь жовтіючі берези над танцювальним майданчиком були схожі на сумирно сонних ягнят.
    — Лихий його знає, має він жало чи ні, — відказав хрипким голосом Марко і вкотре закашлявся: Марко вчора, як розповідав, найнявся до сусіди косити і коли добряче розпарився, зі смаком випив студеної води, — ”…а Семенович… ти пам’ятаєш Семеновича… так само накосився і так само води студеної нагльохканився та й дістав гальопове запалення легких і вмер…”. Чомусь не хотілося ні про що більше говорити, тож усі мовчали.

    Про всяк випадок якомога делікатніше обхопив джмеля носовичком і підніс його до кватирки. У короткій хвилі джміль радісно завібрував крильцями, аж доки важкувато не злетів, швидко розчиняючись у заімленому просторі. На дощ, так імлиться на дощ. А відтак прикипів утомленими очима до недавно відремонтованого танцювального майданчика і чомусь подумав уголос: “Співають хлопці правильно: золото замість тата, замість мами — глуха стіна…”
    — Що? — не зрозумів Марко.
    — А!..

    Його дратував не стільки сам майданчик, як усе те, що зовсім-зовсім недавно побіля нього було: нашвидкоруч збита трибуна, святочно прикрашена веселими кольоровими квітами, такі ж весело збуджені люди… А тепер на асфальтній доріжці перед високим, дбайливо підстриженим живоплотом сіріє кілька свинцево холодних калюжок, — а!.. В такий час чому вони так холодно сіріють?

    Пташки щебетали, віщуючи зміну погоди.

    — Василь не прийде, — безапеляційно мовила одинадцятикласниця Ніка /хороший голос і вельми обнадійливі акторські здібності/: — Опісля такого прийти… Я не знаю…
    — Ще почекаємо, нам квапитися нікуди, — сказав замість нього Марко й опісля знову залягла мертвотна мовчанка. В електрокавнику заклекотіла вода.

    Хтось кавник виключив.

    — Він не прийде, — запевнив Марко і запропонував комусь іншому з колективу попрацювати над образом “східняка”.
    — З вас бодай один мені Василя замінить? — І розважливо спокійно проковтнув іще тривалішу мовчанку, схожу на кавалок шорсткої смоли, що стала під сонцем тягуче липкою. Він уже передчував якимось надцятим передчуттям, що всі його — чого гріха таїти? — честолюбні заміри спопеліли і розвіялись прахом. Чудес, відомо ж усім, у житті не буває. Та все ж іще якесь понаднадцяте передчування змусило його продовжити, не дуже вірячи й сам у те, що говорить:
    — Він не може не зрозуміти, що його замінити нікому. Василь не один рік прожив на великій Україні. Що надзвичайно важливо для мене, він розуміє внутрішню сутність тамтешніх людей. Василь не може не прийти.

     Якраз не дуже й вірив, що попри свою обіцянку Василь таки прийде. Кілька разів дзвонив йому, однак приємний жіночий голос постійно повідомляв, що абонент перебуває поза межею досяжності. Зрештою, заспокоїв себе, не завше так складається, як задумується попервах, — на те воно й життя… Гаряча кава не збадьорила.
Василь прийшов, коли всі зібралися вже розходитись. Спокійний і якийсь ніби злісно веселий. Сорок днів минуло, тож був старанно поголений. Помолоділий, відзначив про себе, і спитав усіх:

    — То що ми робимо? Може, перенесемо репетицію?
    — Оресте, година ще не пізня,— несподівано заперечив Василь. — Раз уже тут є всі, можемо починати.
    — Я не проти, Василю. Та якщо тобі зараз не до цього, то…
    — Оресте… — губи Василя пересмикнулись у блискавичній, майже невловимій посмішці, від якої єство наче приском обдало. — Оресте, що сталося — те вже сталося. А жити нам треба. Ще живим треба жити.
    — Так, Василю. Нам усім треба жити, допоки ми ще живі, — тільки й мовив, намагаючись не дивитися на його змарніле, колись /Господи недавно!.. ще зовсім-зовсім недавно!../ добродушно повняве обличчя.

    Хоч як би це не звучало банально, та спливає час швидко…
    Кожен зайняв визначене йому за столом місце. Зашаруділи папери.
    — Слухайте, — зненацька подав голос Марко. — Так, як ми сидимо, нічого вам не нагадує?
    — А що має нагадувати? — поцікавилася Ніка.
    — До церкви ходиш? “Тайна вечеря” обов’язкова у церкві.

    Василь запустив п’ятірню у незвично присивіле волосся і задумливо спитав:
    — Оресте, а на сцені твоя сценічна композиція богохульством не стане? Говорім як є: я не Христос, а всі за цим столом не апостоли. І свого Юди не маємо.
    — А нащо нам Юда свій, свого кохання, як нагорі маємо і не одного, — осклабився Марко.
    — Ага, — йому в тон додала Ніка і всміхнулася /Ніка знала привабність своєї посмішки/. — Над нами Юда не просто Юда, а Юда множинний. Многоликий. О-ой, не варто було мерзнути з Орисею на майдані!

    Зиркнула на Василя і посмішку з її уст мовби вітром здуло.
    — Ти була найкращою подругою в Орисі, — порушив ніякову мовчанку Василь. — Оресте…
    — Стартуємо, — поквапно запевнив Василя й окинув усіх за столом звично чіпким поглядом. — Те, що скажу, ви і так знаєте: наш самодіяльний сільський колектив на пристойному рівні. Нам уже не один рік. Одні покидають наш колектив через життєйські обставини і власний вік. Молоді приходять. Не хлібом єдиним живе людина.

    — Твоя правда, — сказав Марко, пальцем розкручуючи на столі цигарку. — Тепер думаємо, де на той кавалок хліба заробити.
    — Де заробити… Де заробити? Ми колись гастролювали по селах і заробляли непогані гроші.
    — Не віриться, що таке було.
    — Віриться-не віриться, а крутитися треба…
    — Ось податкова тебе й закрутить, — не вгавав Марко.

    Василь /невдоволено/:
    — Ти не збивай чоловіка.
    — Крутитися треба з усіх мислимих і немислимих сил, — мовив з притиском, сам дивуючись власній упевненості. — Нам потрібно наблизитися до глядача… Так-так!.. Наблизитися до глядача виставою на злобу дня, сконцентровано показати те, що відбулося, відбувається і відбуватися буде. Знаючи минуле і теперішнє, більш-менш точно можна передбачити найближче майбутнє.

    /Довга пауза/.
    Тепер — моя п’єса і компонування вистави. Ви переконалися, що я нічого не вигадав. Тут із вас дехто був членом дільничної комісії і пам’ятає наше прощальне застілля. Прощальне для голови комісії Власенка. — Звернувся до Василя: — Відносно богохульства. Не богохульство, а звичайнісінька сценічна умовність. Не сидіти ж нам до глядачів спиною! Ми не спиною, а лицями граємо. Спиною лише Бучма вражаюче грав — уся зала ридма ридала. Та нам до Бучми далеко і ми ризикувати не будемо. Ми не профі. Ми звичайнісінькі аматори. Крім того, давайте поспитаємо себе: чим же ми не апостоли, що розсілися по праве і ліве плече східняка Власенка, голови комісії?

    Хіба виборці не дивилися на нас як на апостолів правди і справедливості? Хіба ми, тодішні апостоли, ниньки не почуваємось одуреними та ще й розіп’ятими на хрестах зневіри?

    — Твоя правда, — важко зітхнув Марко.
    Почекав, доки Марко у черговий раз не відкашляється, —
    “…ось тобі й вода, основа всього сущого!..” — і продовжував, дивлячись на всіх і ні на кого зокрема /Ніка всміхалася, думаючи про щось своє/:
    — Повертаємось до подій майже дворічної давності, коли ніхто з нас, — рукою окреслив у повітрі нечітке коло, — не думав –не гадав, що буде обдурений і розіп’ятий на персональному хресті зневіри. Згадую собі тих діточок…

     Тією ж правицею, що так блискавично окреслила у повітрі коло, розстебнув тугий комірець сорочки.
     …У себе вдома навіть він такого не сподівався, — трирічний Юрчик, онучок омріяний, показав пальчиком на телевізор і щосили залементував: “Юсценко!.. Юсценко!..” Пухкий пальчик. Рожевуватий. Та ще більше не сподівався такого, що побачив у Хімчині: діти від малого до великого висипали на шкільне подвір’я й у холодно вогкому тумані без звичного саме для дітей галасу ставали у колону, яку діловито, без поспіху формували вчителі і старшокласники. Незвичною і трохи відлякуючою була саме оця мовчазна, діловита несквапність. Неначе у бій вирушають, спроквола подумав, неуважно спостерігаючи крізь злегка запітніле лобове скло свого пошарпаного “Запорожця”, як останнє листя з дерев легкий вітер жене на колону. Падолист — померлий травень, знову подумав, щоб не думати про щось інше — те, що його найдужче гнітило, хоч ніяк не міг зрозуміти, що ж то його так гнітить. Це зовсім не було схоже на звичайнісіньку депресію, спричинену пообіднім сірим туманом і примарними скелетами дерев. Це було щось значно глибше, пронизливіше і вельми змахувало на передчування чогось фатально недоброго, — чогось такого, чого б і лютому ворогові не побажав… і заворожено прив’язався поглядом до помаранчевої колони, що звивалась уже на вулиці. За колоною рухався кортеж бусиків і легковиків, прикрашених помаранчевими стрічками.

    Його “Запорожець” замикав кортеж, — це на той випадок, якщо ні з того-ні з сього знову заглухне мотор, то він просто відстане, нікому не заважаючи. Світло фар доповнювали різноголосі гудки. Над колоною м’яко сяяв туман, тож видовище було дуже ефектне. Сельчани повиходили зі своїх осель і, стоячи при дорозі, благословляли ідучих і їдучих хресним знаменням. Воістину, воістину такого ще не було /раніше просто не могло бути!/: діти відмовилися від транспорту і вирішили за найкраще іти до Косова пішки через Рожнів, де колону обов’язково доповнять тамтешні школярі. Стоп, сказав він собі, стоп. Десь там, на великій Україні, так само театрально простує колона до свого райцентру на мітинг і напевне ж так само простий знедолений люд благословляє колону під біло-синіми прапорами, маючи таку ж як ми надію хоч на якийсь просвіток у житті. Врешті-решт, рано чи пізно, та чи не станеться так, що “стєнька” безоглядно піде на “стєньку” і тоді вже нічого не можна буде ні виправити, ані спинити? Й сказав собі, гірко всміхаючись: пани чубляться, а в хлопів можуть і чуби затріщати. Це також воістину!..

    — Оресте, що такого смішного ти з’їв?
    — Що нам залишилося робити, Василю, як не сміятися? Сміх заспокоює. Сміх оздоровлює. — Трохи боязко зиркнув на Василя, але в того жодна рисочка не здригнулася на обличчі /”Господи, чи зміг би я так триматися опісля т а к о г о?”/. — Згадав собі тих діточок ясноликих на мітингу в Косові. Пройти такий шлях своїми ніжками лишеньки задля того, щоб у дитячу, а тому тричі святу віру не просто плюнули, а гидко харкнули — і не чужі, а свої… С в о ї , дідько б їх ухопив!..

    — А ти казав, сміх заспокоює, — кинув Марко, запихаючи цигарку в нагрудну кишеню сорочки /Ніка заремствувала, що в кімнаті й так накурено, хоч сокиру вішай/.
    — Стоп. — Позирнув на вікно, за яким невпинно згусталися легкі сутінки. — Не будемо даремно гаяти дорогоцінний час і почнемо нашу роботу із запропонованих обставин: тяжкі, нервові президентські вибори уже позаду, слава Богу. Бюлетені відпроваджені куди слід, а ви, члени комісії, рівно ж як і товариш Власенко встигли добряче відіспатися і тепер за цим столом розслаблені і безмежно собою задоволені. Ви зробили усе що могли і навіть більше, знаходячись на грані людської витривалості. І ніхто, ні в чому не може вас звинуватити. Чесність виборів — понад усе!.. Й ось оце прощальне для товариша Власенка застілля — ознака того, що ми всі насамперед люди, які можуть і мусять порозумітися, хоч би там як ми не різнилися між собою. Кожен однаково радіє і сумує однаково кожен із нас. До дідька політику! Ми сидимо за столом, на якому є що з’їсти і випити…

     Марко показав очима на голий стіл, застелений реквізитними скатертинами.

    — А де воно усе “є що з’їсти і випити”? Я би не проти!
    — Сценічна умовність, Марчику. Нормальна сценічна умовність. Усе на цьому столі мусите уявляти так, щоб глядач нам повірив, нібито справді ми їмо і п’ємо.
    — Най би політики умовно їли і пили, — зазвичай докинув Марко. — А ще би їм платили умовні гроші.
    — Дочекаєшся, — буркнув хтось глухо.
    — Давай, Василю, е… товаришу Власенко. — Ще раз окинув усіх поглядом, вимагаючи тиші. — З тебе все дійство починається, бо твій монолог ключовий. Візьми вщерть наповнену чарочку… Обережно! Обережно бери, щоб і краплі не пролити. Давай.

     Василь /обережно з чаркою у руці підводиться, лівою наближає до очей текст ролі і читає/:
     — Шановне… Чого там: дороге моє товариство. Коли мої рідні дізналися, що мене відряджують на Західну Україну, на бандерівщину, головою дільничної комісії, горю їхньому не було меж. Та що там рідні! Усі мені співчували… Еге ж, так співчувають смертникові і я вже подумував відмовитися. Хто його зна, може й правду говорять. І я сам — чого гріха таїти? — до вас, західняків, м’яко кажучи, не почував особливих симпатій. Ну про які симпатії могла йти мова, коли тут, у вас від рук бандерівців загинув мій батько — і то коли!? У п’ятдесят п’ятому! Солдати напоролися на один з останніх бункерів — і… не стало лейтенанта Власенка. Мене тоді не було ще й на світі…

     — Стоп, Василю, — носовичком старанно протер скельця окулярів. — Давай тобі так скажу: ти не на трибуні і лекцію нікому не читаєш. Це не лекція і не тост. Це ключовий монолог. Ти серед своїх. Ти звертаєшся до своїх і розумієш, що з цими людьми ти навряд чи колись зустрінешся. Україна велика. Я наголошую: ти, яко людина, звертаєшся до таких як сам людей чи не з останнім своїм одкровенням — останнім, раз уже ніколи більше ви отак сидіти не будете. А хіба одкровення може бути нещирим? На те воно й одкровення і тому від тебе потрібна мені щирість. Зосередься, Василю!.. Зосередься!.. Спробуй побачити усе те, що кажеш. Ось ти починаєш: шановне… І відразу поправляєш цей офіціоз. Справді: чого там? Дороге, саме д о р о г е моє товариство! Тебе переповнює почуття. Тобі хочеться і ти мусиш висловитися, бо ж тобі є що сказати цим хорошим людям… Давай.

    Василь /витримує дуже довгу паузу/:

    — Шановне… Чого там: дороге моє товариство. Коли мої рідні дізналися, що мене відряджують на Західну Україну, на бандерівщину, головою дільничної комісії, горю їхньому не було меж. Та що там рідні! Усі мені співчували… Еге ж, так співчувають смертникові і я вже подумував відмовитися. Хто його зна, може й правду говорять. І я сам — чого гріха таїти? — до вас, західняків, м’яко кажучи, не почував особливих симпатій. Ну про які симпатії могла йти мова, коли тут, у вас від рук бандерівців загинув мій батько — і то коли!? У п’ятдесят п’ятому! Солдати напоролися на один з останніх бункерів — і… не стало лейтенанта Власенка. Мене тоді не було ще й на світі… Коротше, зважився поїхати у це відрядження. Душевно з усіма попрощався — з рідними, надто з обома кучерявими донечками — особливо душевно, бо хто його зна, чи доведеться їх побачити знову, і поїхав. Цікаво було самому глянути хоч одним оком на вас, бандерівців — тих, хто й тепер уночі з автоматами ходять і за москальську мову якщо не вбивають, то неодмінно відрізають ніс і вуха. Особисто я цьому не дуже йняв віри. Втішав себе, що українською незгірш володію і за свої ніс і вуха можу бути абсолютно спокійним. Не такий дідько страшний…

     “Давай, Василю!.. Давай, дорогенький!..” — подумки підбадьорив, трохи занепокоєний таким швидким його входженням в образ. — …як його малюють. Нас, кандидатів у смертники, напучувало начальство при кожній зустрічі: прибудете на місце — будьте максимально обережними, бо від вашої обережності залежить ваше життя. Не приймайте з їхніх западенських рук — а для декого з начальства ви не західняки, а саме западенці, тобто безнадійні бандьори — їжу і напої. Мовляв, дари місцевих данайців можуть виявитися отруєними. Тому прошу вас не дивуватися з нашої поведінки перед першим туром виборів. Страх має великі очі. /Пауза/. Коли вперше ви нас приймали за столом опісля першого туру, то все дивувалися, чому спостерігач Ігнатьєв такий відлюдькуватий. Тепер ви знаєте, що Ігнатьєв свої ніс і вуха беріг. Кожному дорогі свої ніс і вуха. Пам’ятаймо про це. /Пауза/.

    Я тепер хочу всім подякувати за співпрацю, що була б немислима без порозуміння між нами. А найголовніше: Богу дякувати, як у вас кажуть, ваші від нас повернулися живими і неушкодженими — і наші від вас також повернулися живими і неушкодженими. І не так уже й важливо, хто конкретно виграв ці вибори. Наші чи ваші — це таке… Важливо, що один народ — без наших і ваших — виграв ці вибори! За це варто нам випити, бо все, що робиться… робиться для наших дітей і внуків… — Поволі, немічно якось, аж страшнувато було дивитись, осів на крісло й обхопив голову руками. Відтак зронив майже пошепки: — Для дітей і внуків, та лише не для моєї Орисі…
Цих слів не було в тексті.

    Василь нараз підвів голову і навіщось пальцем обмацав поверхню стола.
    — Кажеш, Оресте, сценічний умовняк? — хрипко спитав, вдивляючись у стіл затуманеними очима. — Най буде умовняк, мені однаково. Усі мовчали. Василь пальцями щось пошукав на столі й продовжував:
    — Робиться все для дітей і внуків, та не для Орисі… Хто в цей умовний пугар наллє мені умовної горілки? Може ти, Оресте? Давай-давай, наливай повний. Чуєш, як файно булькає? І собі всі налийте. Ось так… Наливай, наливай собі, Марку. Тобі не зашкодить, як вип’єш разочок за упокій душечки моєї Ориськи.
    — Най з Богом спочиває, — зітхнула Ніка і часто-часто закліпала.
    — Не плач, дівчино, — лагідно звернувся до неї Василь і з умовної пляшки налив собі умовний пугар умовної горілки. Й умовно випив, а відтак звернувся сам до себе, невидющими очима вдивляючись у стіну: — Так, Орисько. Так. Спочивай собі з Богом і не журися, що тотих бузувірів не спіткає страшна кривава кара. Міліція, видиш, знайти їх не годна. Нема за що зачепитися, кажуть. Ніяких слідочків. Жодного. Чуєш, Орисько? Жодного. Серед білої днинки і недалеко від школи тебе затягли в дуту машину, відвезли в ліс і там наругалися над тобою яко тварюки мерзотні. Як же це посеред ясної днинки ніхто нічого не бачив? Лиш одна-однісінька жінка крикнула, що недобре щось коїться. Та ніхто, ніхто її не почув. Люди що, повсліпали чи вивмирали? Най би вже наругалися над тобою, лиш би живою лишили. А тебе, моя солоденька донечко, ножами замордували. За що? Ти в мене така сумирна була і розумна. За що вбили тебе? Що ти злого кому зробила? Хіба ти не їздила на той майдан у Києві і там мерзла? Більше їздити не будеш, моя солодка Орисечко… За що? Яка в тебе радість була, як ти вернулася з Києва. “Дєдику, — мені казала, — відтепер усе в нас зовсім, зовсім інакше буде, бо прийшли до влади борці за правду і справедливість!” Е!.. Для тебе, моя солодка Орисечко, ніколи вже інакше не буде. Ні-ко-ли… Орисечко, нащо мені білий світ без тебе, нашої єдиної донечки? Собі я місця не міг знайти, як ми тебе схоронили. Бо скрізь увижалася ти і скрізь, хоч би яку не робив роботу, чув я твій милий голос. 0-о-о… як я пив… як я моцно пив, аби навіки задерев’яніти — і напитися не міг… Аж доки ти не приснилась мені, Орисько. Видко, ти в раю, бо стояла уся в білому серед квіточок і з таки-им докором спиталася: “Дєдику, нащо ви п’єте? Нащо робите мені так гірко тут? Хіба щось я вам винна?.. Прости мене, солодка моя Орисечко-о-о!.. прости!..

     …Попросив у Марка цигарку.
     — Так ти ж не куриш, Оресте.
     — Давай, давай. — Глибоко затягнувся і закашлявся. — Ось так, Марчику. Ось так… Маємо те, що маємо.

     Усі вже давно розійшлися. Над головою м’яко /заупокійно, подумав він/ шемрали листям майже невидимі берези.
    — Стіна, — задумливо мовив і розчавив ногою цигарку.
    — Що? — не зрозумів Марко.
    — Нічого… Марку, я не знаю і сам, коли буде наступна репетиція. Хочу переробити п’єсу. От тільки не знаю, хто зіграє роль Василя… Напевне, сам Василь…
Здригнувся сам від того, що мовив, — з іншого боку, хто ж потягне, як не Василь? Тільки усе це буде з часом, якщо тільки взагалі буде…

     Він думав про стіну.
     Адже трагізм ситуації полягає у тому, що нещасні, одурені і кинуті власть імущими люди безнадійно гримаються не просто у стіну, не просто глуху стіну, а в стіну прозору — спокусливо прозору, за якою таке омріяне, таке бажане нормальне людське життя, а не жалюгідне існування. Тільки простягни руку, — ну, ще трішки!.. трішечки-и-и!.. — і ти дотягнешся… Аж ні. Тобі і безлічі подібним до тебе — зась. Бо непробивна ця стіна. Глуха і непробивна. Лоба собі розтовчеш, носа собі розквасиш, а не проб’єш. Якщо тільки не спаде тобі, врешті, на гадку цю проклятущу стіну п і д р в а т и. Лише для цього ти сам разом із безліччю уподібнених до тебе зобов’язаний стати гримучою сумішшю. А детонатор завжди знайдеться.

     Йому й самому стало страшно від такої несподіваної думки. Хоча, заспокоїв себе, Василеві зараз куди страшніше жити. А всяке терпіння — дочасне. Бо не може вічно розмотуватися цей осоружний клубок лукавої олжі, обплутуючи зболену душу цупкими, дарма, що золотими нитками розчарування і зневіри. Колись же обірветься ця нитка!..

     Найстрашніше, що стіна чи не в кожній людській душі!..

     З неба зірвалася зірочка і він подумав, зручніше умощуючись за кермом: то, мабуть, душа Орисі вселилася в когось.