Із збірки Миколи Чорнокниша "Укус"

     Ледве вловимий та ще й спотворений незрозумілими перешкодами сон напевне ж нічого не важить і, скоріш за все, спричинений доволі тривалою працею над “Володарем снів” — отаким собі компактним художнім витвором, грою моєї фантазії /чого ж не пофантазувати, існуючи в умовах ірреальної демократії?/, а також зненацька невеселими роздумами дев’ятого дня травня … Так. Саме так я тоді вирішив, спросоння втупившись у запітнілу шибку, за якою шемрав не дуже сподіваний дощ. Студений, подумав я тоді, водночас розмірковуючи над відомим вам повір’ям: досить відразу глянути на вікно і сон стирається, мов напис крейдою на шкільній дошці. Якщо по ній проводять вогкою ганчіркою. От тільки де вони, ті щасливі і не завжди щасливі дні, коли я ходив до школи? Ви тоді були ще живі і вас було так багато!..

     Скажу відразу: отой тривожно збуджуючий сон не був поганий — такий, що змушує тебе обливатися липким холодним потом, тож ніякої потреби у його спішному стиранні з пам’яті не було і глянув я на вікно просто за звичкою. Й одразу ж переконався, що цей, майже невловимий як для сну аж надто логічний сон непідвладний повір’ю, бо не щез він з моєї пам’яті, себто ефект вогкої ганчірки цього разу не спрацював. Дощ собі шемрає. Радіо передає останні новини — нічого втішного, мушу вам сказати, нібито блекотою обжерлися наші політики: той від фракції до фракції ткацьким човником сновигає /гроші не пахнуть!/, а цей, з біло-синього табору, журналістові камеру розбиває, бо ж упевнений, що йому за це нічого не буде / і вже точно не буде, він — недоторканий!/, а он той із самовдоволеною мармизою напевне ж розважує, кого ще і за скільки варто купити /на цьому абсолютно безкарному рівні не підкуповують, а цинічно купують — оптом і вроздріб!/. Словом, не законодавчий орган, а бандитське кишло. Гидко. І страшно. Я не з надміру лякливих, але мені насправді страшно і цей страх особливий, паралізуючий тіло і душу — страх усвідомлення власного безсилля. У твою душу збльовують паскудні інформаційні нечистоти, а ти вдіяти нічого не можеш, почуваючись у цьому морально атрофованому суспільстві нулем без палички … серед гігантських нулів, зате з накраденими, а чи награбованими грішми. А їм же, цим гігантським і також без палички нулям доконче треба, щоб отаких же, однак маленьких нулів без палички, нуличків, нулю-усиків в Україні було якнайбільше, — логіка примітивна, мов палиця неандертальця: великий нуль серед маленьких нулів почувається уже не просто нулем, а значущою елітною одиницею.

    Буває.

    Це я до того, що нам таки здорово не поталанило саме з українською елітою. Вона у нас іще в ембріональному стані, а нинішні власть імущі роблять усе для того, щоб оцей зародок задушити … Воно й зрозуміло! Народ без національної еліти не народ, а “безлікоє насєлєніє”. Так що все правильно і зрозуміло. Підкорюючись природному інстинкту самозбереження, на місці нинішніх я би діяв так само. Прецінь зайве повторювати відомий постулат: на війні як на війні.

    З цим усе в нас нормально. Навіть занадто нормально. Ми воюємо (чи вдаємо, що воюємо?) без найменшої надії на перемогу. Зате галас зчинюємо неймовірний. Попри те, що справжнього бою як такого ще не було. Та й невідомо, чи відбудеться взагалі отой справжній бій — звісно ж, на духовному рівні! — за торжество українського в Україні, коли ніхто й загикнутися не посміє про запровадження на споконвічних українських теренах якоїсь другої державної мови /зрозуміло, якої!/, коли національні меншини, шануючи свою мову, вважатимуть справою престижу вільно володіти українською, безболісно розчинюючись у неосяжному українському морі. Тому що в умовах нормального державного розвитку це природний, отже й закономірний процес. Ви тільки уявіть: приміром, у Німеччині якийсь представник нацменшини ратує з парламентської трибуни про запровадження ще однієї державної мови, хоч би й французької — і небезпідставно, вже як на те пішло! Та чомусь переважно франкомовні Ельзас і Лотарінгія не мають і гадки порушувати у Німеччині мовну проблему. Не те що в нас … Бо нам якраз, сіромам, уявляти зовсім нічого не треба, — що можна уявляти, коли твоє національне дихання /а мова — вона ж як своє повітря/ усе цупкіше перекриває слизький зашморг чужинецького “язика”. Лише мертві мають право не розуміти цього.

    Їм і не треба. А перед тим, як повернутися до отого незвичного сну, хочу вам зізнатися: мені дуже і дуже смішно. З неукраїнської нашої ерзац-еліти. Якби ж ото в неї, у цієї “еліти”, був хоч трішечки вищим інтелектуальний рівень, то вона нізащо не вживала б поняття “недоторканість”, а ще недоторканість депутата. Річ у тому, що в Індії у давні часи вже були недоторкані — ті, хто мав нещастя опинитися поза кастами. Доторкнутися до такого однаково, що доторкнутися до страшної заразливої гидоти… От що значить відсутність у депутатів нормального інтелектуального рівня!..

    Та Бог з ними, отими всіма депутатами. Я повертаюся до сну — до того, що зміг зафіксувати: криниця при дорозі, зліва, якщо йти від моєї хатчини, якраз перед дикою грушкою, що височіла над окопом, замшіла грубезна колода, а на тій колоді сидите ви з дідами /так отих ще молодих чоловіків сприймали мої дитинні очі/. Щось ви мені казали, приязно і вимогливо казали, та крізь настирливі перешкоди я вловив лиш одне: “Наші за тебе моляться…” Заупокійно якось шемрав дощ, з ефемки горланить Вєрка Сердючка /конєчно, всьо очень харашо, єслі ми гуляєм так/, чисті очі Христа з ікони проймали душу печальною зневірою — і я розмірковував над почутими мною словами: “…наші за тебе моляться…” Хто ж це наші? І чому саме оці наші моляться саме за мене? Приємно, знаєте, коли хтось за тебе молиться. Хоч би й увісні. Тільки що це все має означати?

     Не знаю як хто, але я своїм кольоровим снам вірю. А вони у мене чомусь усі кольорові. Знову ж таки: не знаю, бо не впевнений, є щось попереду нашого теперішнього існування чи нема, однак стосовно цього у мене є свої міркування, — річ у тому, що колись мені довелося попрацювати кореспондентом молодіжної газети і до редакції часто навідувалися фронтовики, зокрема колишні льотчики — ті, з прискорених курсів “зліт і посадка”. Воювати їх уже навчали німецькі аси. Навчителі, що й казати, були безжалісні, тому розповідали ветерани не стільки про свої перемоги у повітряних боях, скільки про те, де, коли і кого “завалили” — не збили, а саме завалили! — “месери”. Саме від одного такого сталінського сокола /це я без іронії, тут іронія недоречна/ довідався, що в “люфтваффе” асом ставав тільки той, хто мав на рахунку понад сто /!/ збитих — не підбитих, це не зараховувалося, а саме збитих — російських літаків. Тоді на фюзеляжі “месера” замість сотні маленьких домовиночок малювалася одна велика домовина.

     Правда війни, пов’язана з розповідями цієї згорьованої людини, виявилася для мене настільки вражаючою, що я буквально закохався у тему фронтової авіації, як не раз висловлювався ветеран, позаяк уже тоді він був тяжко хворий, але до нестями любив авіацію тільки гвинтомоторну, називаючи реактивні літаки колодами з дірками. Це він розповів мені про свій сон перед останнім бойовим вильотом. А приснилося йому в усіх подробицях, як і за яких обставин його завалює “фокке-вульф”, — ”… віриш, хлопчику, грізна машина…” /в оригіналі:”…веришь ли, мальчик, машина грозная…”/. Обгорілого, без тями, його підібрали німці, виходили в шпиталі — і за категоричну відмову воювати на їхньому боці запроторили в Освєнцім. Дивом уцілілого його визволяє червоне військо — під стрекотіння камер фронтових кінооператорів — і … старший лейтенант Іванов опиняється в Сибіру на лісоповалі аж до хрущовської амністії.

     Буває.

     Я не буду од вас приховувати: моя закоханість у цю тему була не просто закоханістю, а закоханістю хворобливою — такою, що позбавила мене нормального сну. Я з упертістю віслюка вишукував інформацію про тактико-технічні дані тодішньої авіації, маючи намір писати матеріал ґрунтовний, а якщо зовсім відверто — вражаючий. Гм. Амбіції, амбіції, амбіції… Хто ж цим не грішить у молодості? Я вже не буду вам говорити про те, що отой віщий сон старшого лейтенанта Іванова реалізувався до найменших подробиць… Виходить, щось попереду таки є! Завалили увісні — завалили й наяву…

     Моя закоханість у тему фронтової авіації виявилася і справді надміру хворобливою, — у Великодну п’ятницю я повернувся додому із редакційним завданням розпрацювати матеріал про одну жінку-комуністку, яка побувала в Канаді у своєї родини /треба ж викривати загниваючий капіталізм!/. Ви тоді були ще живі, тож і кажу як живому: від передчування Великодня настрій був пречудовий, а цьому ще й травнева погода сприяла, я — хай Бог простить! — вихилив зі своїм шкільним друзякою неабияку чарчину скаженівки та ще й шампанським це діло запили, тож із моїм настроєм усе зрозуміло і я, сповнений благодаттю, заснув, мов оте немовляточко невинне — і мені приснилося виразно аж до зойку: ранній ранок — не світанок, а саме ранній ранок над польовим летовищем і я у повному льотному екіпіруванні, відчуваючи тілом вагу основного і запасного парашутів, прямую до свого винищувача. Співають пташки. Це тепер я знаю: вони так злагоджено співають, коли віщують якусь біду. А літак справді дивний — такий хіба що присниться: сталево сірого кольору, передньоносовий стояк шасі і замість ліхтаря кабіни з правого боку дверцята, а коли запустив мотор, то він чомусь ревуче завібрував не попереду мене, як звичне, а за спиною, мов у “Запорожця”, — сон він і є сон … химера!..

     Не буду описувати повітряний бій… Можете тільки повірити: такого я не переживав — з тієї причини, що просто не міг пережити. Рев дужого мотора, що заглушує гуркіт бортової зброї: ухиляючись від блідо-зелених трасерів “ерліконів”, від перевантаження на віражах темрява застилає очі і пересихає в горлянці, а в шоломофоні чую хрипкий крик і розумію: це хтось у кабіні згорає живцем. А коли я спіймав у сітку прицілу правий мотор “юнкерса” і щойно зібрався натиснути на гашетку, зненацька якась страхітлива сила вихоплює ручку управління з моїх рук і відразу небо і земля замерехтіли перед очима у коловерті, аж доки я не справлюся з управлінням, знову ж таки усвідомлюючи: з далекої дистанції трасер “ерлікона” вцілив у центроплан і я нормально горю, молячи Бога, щоб мотор не підвів і дозволив перетягнути через лінію фронту. В оглядове дзеркало лише зиркнув, щоб зайве упевнитися: цей “месер” з великою домовиною на фюзеляжі — домовину я ніяк не можу бачити, зате нутром чую, що вона там є! — приклеївся до мого хвоста, збираючись мене добити. Ось він уже поводжує носом, — прицілюється … ще трохи… трохи… лиш би не здав мотор “аліссон”!.. і легким натиском на ліву педаль майже непомітно зісковзую з курсу і таким чином уникаю влучної, для мене останньої черги. А полум’я вже під приладним щитком, — повік не забуду отой злий колір вогню!.. Ось-ось. Ось-ось вибухнуть бензобаки. Задихаючись у суцільному диму і втрачаючи свідомість, я з останніх сил вдаряю по аварійній ручці: дверцята кабіни відвалюються — і …

     На цьому сон обірвався. Бо такі сни, як правило, завжди обриваються на розв’язці. І дуже хотів би я знати, скажу вам, чиї ж це муки, біль і страх вселились у мене? Виходить, не лише є щось попереду нашого теперішнього існування, але й позаду. Й ось що цікаво: в одному з історичних довідників я таки знайшов цей дивний літак. “Аерокобра”. Виробник — фірма “Белл”. США. Озброєння: 37-мм гармата, 4 великокаліберні кулемети. Поставлявся в СРСР по ленд-лізу. Питання: до цього звідки я міг знати про відразливо похмурий колір “аерокобри” /спеціальна світлопоглинаюча фарба/, про передній, для тодішньої авіації нетиповий передній стояк шасі, а ще з правого боку дверцята і мотор позаду пілота у зоні центроплану?.. Щось таки у снах є. Щось є.

     Воістину незвідані стезі Господні!..

     А чому я вам розповідаю з такими подробицями про цей “авіаційний” сон? Господи, як у Тебе все просто і жорстко /не хочу сказати — жорстоко!/. Це я до того, що мій невиразний сон неочікувано для мене повторився і повторення було пронизливо яскраве, без найменших перешкод. При дорозі біля криниці — замшіла колода, а на тій колоді сидите ви з “дідами”. Вони як би у якійсь сивуватій імлі, тож нечіткими були їхні риси. А ви сиділи на колоді у білій-пребілій вишиванці і шитво було чомусь дуже дрібне і барвисте. Святочні ви були якісь. Святочні. Просвітлені. Занадто навіть як для сну. Важлива деталь: почерез дорогу до вас, себто на моєму боці — розквітла грушка з упокійливо м’яко гудучими бджолами, схожий на гул легких бомбардувальників, — хіба ж не ви мені не раз розповідали: спершу цей м’який ниючий гул над вами, піхотинцями, розпластаними на сирій землі, а потім вивертаючий душу пронизливий свист осколкових бомб /німці чіпляли до стабілізаторів картонні свистульки, аби жертвам було страшніше/?

     Так от: виходжу я зі своєї нещасної переселенської хатчини — зважте, виходжу як дитина, але почуваючись у теперішньому своєму зрілому чи перезрілому віці, минаю грушку, якої давно уже нема, а ви так спокійно-преспокійно питаєте: “Куди це ти йдеш?”. Моя відповідь, звичайно ж, була ідіотською: “Та засидівся за машинкою і до вашої доньки, до магазину, йду пиво випити”. Ви: “Нікуди від тебе не втече твоє пиво. Присядь”. Справді: куди ж утече від мене моє пиво? Адже цікавим для мене було те, що вашу присутність у моєму сні, вашу існуючість у моєму сприйнятті речей — хоч би й увісні! — я сприйняв без особливого здивування, начебто все так і має бути. Тільки й спитав: “Хіба ви тоді не померли?”. А ви: “Коли?”.

     Пригадую /це я дуже чітко пригадую/: ваше запитання мене ошелешило, адже ж я був, був на вашому похороні у той спекотний літній день, однак там, де ви лежали востаннє і звідки на марах вас винесли, давно-о-о уже не було отої придорожньої криниці з величезною путнею. Колоди, отої замшілої колоди, також не було. Як не було на моєму боці й розквітлої грушки, — усе минає, все минає… усе минає… Господи, ви хоч знаєте, про що я тоді подумав, коли церковний хор вас відспівував? Було вас так багато, коли я ще ходив до школи. Були безногі. Безрукі. Були просто пошрамовані кулями та осколками. А були й такі, кого обминули осколки й кулі стрілецькі. Але вас була колона, — вас було відносно багато … Довідка: з мого Рожнова на війну забрали більш як шестисот здорових молодих чоловіків, продовжувачів роду людського, а повернулося менше — значно менше! — трьох сотень. Та й ті … Знаєте ж самі, що може бути в людини із психікою, якщо на цю людину з диким свистом падають бомби. Може, саме ця обставина спричинює усі наші теперішні негаразди?

     Ви: “Про що ти зараз пишеш?”. Запитання як запитання і я жваво заходився розповідати про свого “Володаря снів” — історію помираючого сільського священика, замолоду енкаведиста, який вишколився на священика, виконуючи волю свого високого начальства. А тепер він, на старості прикутий до ліжка, поринає у сни, намагаючись хоч якось полегшити страхітливі передсмертні муки, однак і там, у липких снах, він не знаходить спокою полегшення, тому що у кожний сон вторгається Теодозій-юне голосисте створіння, яке втратило свого батька-бандерівця завдяки власній довірливості, — ”… отче, цей “вальтер” засвідчує, що ви запродали таїну сповіді і я тепер можу вас убити … не білійте так, я придумав для вас кару страшнішу: я уб’ю себе сам і мою кров, мою дитячу кров ви зі свого лиця повіки не змиєте…” Він, Теодозій, стріляє собі в рот і гаряча паруюча кров забризкує обличчя тодішнього лжесвященика. Тепер же, на старості, перед смертю цей священик ніяк не може змити з обличчя безвинну дитячу кров…

     Не знаю, чи довго розповідав би вам оцю історію, якби ви не обтяли мене коротким, мов постріл, запитанням: “Чому ти про нас більше не пишеш? — і трохи згодом задумливо: — Наші за тебе моляться, бо лише ти можеш так написати…”. Все. Сон обірвався, немовби хтось клацнув невидимим тумблером і мені тоді чомусь відразу здалося, що я не стільки достеменно знаю, скільки відчуваю, хто ж оцей всесильний ХТОСЬ. Це Він, саме Він відвернув від мене неминучу загибель, коли штовхнув мене в окіп перед тим, як краєчком дороги, де я щойно стояв, промчав дико розімчаний легковик. А я ж його не чув і не бачив!.. Значить, оцей ХТОСЬ дуже прагне моє земне існування зберегти — попри те, що мене зрадили ті, хто міг зрадити, і самотність роз’їдає душу незгірш лютої кислоти. Я давно втратив віру — крім однієї: віри у Того, хто зважив за доцільне продовжити моє грішне існування на цьому білому світі.

     Ось тільки усе це сталося зі мною значно, значно пізніше. А тоді, коли хтось клацнув невидимим тумблером і сон обірвався, я лежав із усе ще заплющеними очима, намагаючись якось звладнати із розвихреним роєм думок. А про що, власне, писати? Чи не про те, як вас, мов пересохлу траву, безжально скошує розстрільна черга пережитих років? Чи, може, про те, як ви, перебуваючи на лікуванні у підмосковному військовому шпиталі, хотіли накласти на себе руки, довідавшись про геройську смерть рідного брата при штурмі якоїсь там безіменної висотки? Чи… ні. Краще я напишу, як ви, самотній у гарно умебльованій кімнаті, оплакували свою нещодавно поховану дружину… Ось тільки чи вистачить мені снаги словами змалювати ваш біль? Не впевнений. Я не впевнений … Тоді, давайте, я напишу про останню нашу розмову — останню, бо ж і ви і я знали, що до смерті вам залишилося зовсім мало.

    Виглядало це так: мене, як звичне, понесло до “вагончика” на пиво і я вже проминав вашу браму, вашу хвіртку, розуміючи гаразд, що для вас усе вже колишнє, аж тут ви мене з обійстя запросили повернути й присісти біля вас. Я розумів, — а хто, скажіть, не зрозумів би цього? — що саме в цю мить ви прощаєтесь із нажитим своїм добром. Великі вікна хати світилися м’яко і … прощально.

     Мовчання вічне лише на цвинтарі.
     Ви: “Скажи мені востаннє, той світ є чи нема?”

     Господи, що я міг відповісти? Ми не раз дискутували на цю тему, однак ви тоді ще були при відносному здоров’ї і дискутувати можна було досхочу. Тепер же … чи міг я лукавити, якщо ви на все дивились уже з погляду Вічності? Перед смертю — хай навіть не своєю! — лукавити не варто.
І тому я зізнався: “Вуйку, я не знаю. Просто я думаю, якби там нічогісінько не було, то невже людство дурило б себе упродовж усього свого свідомого існування, витворюючи ще й цілу купу релігій?”

     Ви промовчали і я збагнув вас до їдкого щему десь під серцем: вищий сенс буття у мовчанні. Й оце величне мовчання напослідок я посмію порушити отакими словами
/слова!.. слова!.. слова!../: коли не так щось — простіть.