Світлої пам’яті
Святішому Патріарху Київському
і всієї України-Руси Володимиру
/Романюкові/
присвячується.

ПОХОРОН КОЛГОСПНИКА

     “Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є, замулюється мулом, порохом береться, землі сирій всього себе передає”.
П.Г.Тичина. “Похорон друга”.

    І. Літо
    Лесь умер без свічки, — якраз тоді, коли в село призначили нового священика. Хтось порадив затулити очі мідними п’ятаками. Чомусь не затулили — і розбілене спекою червневе небо холодно відсвічувалося в тих скругліли очах.

     Людей було несподівано багато.
     Люди сходилися звідусіль, виминаючи в’язкі, ще травневі калюжі. На порослому споришем подвір’ячку ставало все тісніше, а люди йшли і йшли, — їх ніби притягував осклизлий блиск цих очей, хоча до сьогоднішнього дня мало хто здогадувався про сам факт існування Леся в оцій хатчині, схожій на репану печерицю. В оцьому глухому закутні, де постійно зсувалися горби, перемішуючи здичавілі сливи з піщанистою землею. Лесь увесь свій вік невтомно обплітав підніжжя рухливих горбів кашицею, аби хоч якось убезпечити свою хатчину від знищення. Лесь воював з горбами. Горби — перемагали. З якоюсь садистською непоквапністю.

      Давно колись про таку, а чи дуже подібну хатчину я написав рядки:

“Наша хата зістарилась і вгрузла по вікна в землю.
Скрипіли в неї суглоби, сивіло гніздо лелече.
Її стіни мир-зіллям тугим проростали…” і т.д.

    А ще писав про гнідого коня, якого нещадно шмагали батогом, — ”… не бийте коня, не треба, в його оці — кипляча сльоза, що в мені вибухає маленьким сонцем!.. чуєте?..”

    Чути, звичайно ж, ніхто не чув.
    Бідолашні колгоспні коні.

    Реальність така: хатчина, вгрузла і справді майже по самісінькі вікна у землю, але — без пророслого мир-зілля в струхлявілих стінах і вже ж без гнізда лелечого та ще й посивілого /?/; крислатий, напівусохлий горіх, також стримуючий землю своїм корінням; під цим горіхом — два голі ослінчики, на ослінчиках труна, у труні — Лесь, закам’яніло випростаний і від того ще більш кремезний.

    На своїх, на схилі життя вже негнучких ногах Лесь до послідку тримався — і так якось виглядало найближчому сусідові, неначе сам Господь увіткнув у землю один із своїх пальців і ніяк не хотів його звідти висмикнути.

     З обережною ніжністю обмацуючи правицею зламану у хлібній черзі й загіпсовану руку, жвавий, мов живчик, сусід упівголос розповідав монументально огрядній і не дуже уважній до його слів жінці, як цими послідніми днями Лесь привів до нього молочну свою корівчину з проточеним рогом, бо “вже дихає смерть у потилицю, а я хочу, аби-с ти за мою Чічку та мені трунву зробив і поховав мене”.

      Утішаючись своєю вже Чічкою, — корівка і справді чимсь нагадувала квітку, — сусід почав розводитись, коли і якими, від Леся перейнятими словами промовляє, щоб уберегти Чічку від ока лихого — ока заздрісного. А монументальна жінка враз перхла, мов ота розлючена квочка:

— Ає!.. Туліть собі до одного місця той проточений ріг. Як молоко має пропасти — воно й так пропаде!
— Та я… — знітився найближчий до Леся сусід. — Я нічо’ такого й на гадці не мав.

     Забув, сердешний, що в селі подейкували, нібито саме ця жінка одним лише своїм позиром у корів молоко відбирає.
     Так воно було чи ні — судити не беруся. Але в жінки під правим кутиком рота аж ніби почорніла й так чорна бородавка, що змигнула метеором перед оком сусіда, націлившись уже в інший бік. Сердити цю жінку сусід не збирався. Її родина підпирала колгосп сувенірними промислами, тож від цієї, саме від цієї монументальної жінки залежало: приймуть, чи не захочуть прийняти твої штамповані сувеніри. Сусід явно зле почувався. Йому знову почала дошкуляти зламана у хлібній черзі ліва рука. Монументальній жінці хліб у мішках послужливо підвозили до самої хати, а тому їй аж ніяк не міг дошкуляти ниючий тупий біль. Жінка басовито зареготала на все подвір’ячко — і було з чого.

— … викликають у райком до секретаря першого. А той секретар брови хмурить і грізно питає: “То правда, що з попом ти свою тещу ховав?” А він до секретаря підступив і руками сплеснув, та й відказує: “Бігме неправда, товаришу перший секретар! Що ви?

    Тещу я саму поховав, а піп не лягав коло неї. Піп собі додому пішов”. Що їм розходиться, з попом чи без попа ми ховаємо?

— Ає!.. Горівка язик розсідлала, то й з партії через свій язик вилетів, — зробила безжурний висновок жінка і в гурті схвально, догідливо загомоніли, що вона, ця жінка, таки велику правду сказала: розсідланий язик — твій перший ворог.

     Було весело. Крім найближчого до Леся сусіда, тут нікому не дошкуляв тупий біль. Зрештою, що людям до Леся?.. що Лесеві до цих людей, вічно заклопотаних хлібом насущним і всякими дрібними своїми справами? Люди прийшли не так до Леся, як подивитися на цього другого, підстаркуватого священика. Він, кажуть, за свою Україну сидів, бо гріхи відпускав бандерівцям / бандитам — строго, аж зменшилась бородавка, поправила жінка, тепер уже погрозливо монументальна, зизом проводжаючи священика до Леся /, а коли відсидів своє, то йому довірили в одному колгоспі свиней годувати, доки не написав кудись — та ще так написав, що про нього заговорив світ і влада мусила поновити його, “бо де ж таке видано, аби слуга Божий свиней годував у колгоспі, прецінь у всьому світі ніц ніде не знайдете влади такої справедливої і мудрої”, хоч скривився найближчий до Леся сусід /рука ж боліла/, а сухорлявий, обтягнутий чорною рясою священик лише хитнув головою, коли опасистий дяк, раз-по-раз утираючи лице хустинкою, на вухо пояснив, що таки мусили передчасно винести тіло надвір, — ”не було іншої ради, отче, ви ж не хочете, аби від першого звуку на вас стеля упала”, — і це виглядало правдою такою непоправно укінченою, як непоправно укінченою виглядає сама смерть!..

— Колгоспник, — прожебоніла жінка, цілячись у священика бородавкою.

    В гурті хтось догідливо захихотів, — к о л г о с п н и к!..

    Найближчий до Леся сусід вцілілою правицею пестив свою зламану, тепер вразливо незграбну руку.
Справді: змарніло замкнутим лицем своїм новий священик переконливо змахував на забідованого колгоспника, якому вже давно немилий світ. Він розпочав сухувато буденним голосом звичну для всіх відправу — під прицілом усе тієї ж бородавки.

— Наш ліпше правив.
— Наш соловейком розливався, — охоче підтримали жінку в гурті.

     А розпечений до білого великий п’ятак сонця впікався у пори тілесні і небавом заремствували в гурті, чого він так довго править, цей новий другий священик /попередній, веселий, робив це значно скоріше/, а жінка, порівняно з поставою цього другого священика ще більше монументально огрядна, знуджено стріляла бородавкою туди-сюди, прислухаючись до всього, що говорилося в гурті, — про що там тільки не говорилося!.. Дарма, що новий священик подеколи накидав на людей свій докірливо гострий погляд.

    Не зважали.

    Як тут зважати, коли голова колгоспу коньяку нахлебтався і — вмер. Добрий був такий голова. Газдовитий. А коньяк, диви, пошкодив йому.

— Ає!.. — заступилася за голову жінка. — Він мав серце слабоньке, того й спочив.
— Серце коньяку не хоче, — зітхнув найближчий до Леся сусід, усе ще пестячи правицею свою зламану руку.
— Ає!..

    Священик почав виголошувати прощу.

    А сонце несамовито пряжило і над калюжами в долині ряхтіло повітря. Наче й не було ще кілька днів тому затяжних і холодних дощів.
Священик виголошував прощу, а в розімлілому від спеки гурті говорили про непередбачувану мінливість погоди і ще всяку-всячину, доки, як звичне, не зійшли на преси, матриці, штампи, шкірзамінники, пряжки, холітени, відбійники, пробійники, а також “калим” та як, кому і коли цей “калим” слід давати, — не село, а справжнісінький ремісницький цех!..

     Зрештою, що людям до Леся?.. що Лесеві до цих людей?..

     Саме тому священик виголошував прощу, стьобаючи людей своїм поглядом, що Лесь був уже безмірно далеко від непередбачуваної мінливості погоди і ще всякої-всячини: пресів, матриць, штампів, шкірзамінників, пряжок, холітенів, відбійників, пробійників, а також “калиму” та як, кому і коли цей “калим” слід давати. Старші люди, виявляється, добре знали Леся. Він був слушним фірманом і не одному добре зробив.

— Мені б грошей стільки, скілько він походив за плугом, — докинув і собі найближчий до Леся сусід. — Робітний був чоловік.
— Ає!.. Такий робітний, як і всі. Чо’ розхвалювати? — Не відводила бородавки чи то від священика, чи від напівусохлого горіха, що востаннє затінював Леся від цього божевільного сонця. — Ади не розгонить його, хоч і не влежаний.
— А кіт, диви, хоч би зворухнувся, — дихавично прошепотів хтось позад мене. Винний перегар бридко залоскотав ніздрі.

     І справді: між ослінчиками під труною сумирно сидів старий жовтий кіт, немовби прислухаючись до слів священика.

— Позбувся хазяїна, — несамохіть вихопилось у мене /задля того, скоріше всього, аби хоч трохи притлумити запах оцього клятого вермуту!.
— … за першої радянської, як лиш ця влада прийшла, притерлюгав Лесьо мішок барабулі до гміни і каже якомусь там комісарові: “Оце приніс вам барабулю за податок. Я чоловік бідний і грошей ніц не маю”. А той комісар засміявся та й каже: “Який зараз податок, чоловіче? Прийдете місяців через два-три, коли усе вляжеться…”. А Лесьо здивувався: “Я-ак? Ви так довго збираєтесь бути в нас?”.

— Дивіться, куме, щоб і вам не довелося дивуватись, як Леськові на шахтах. Великі роки Лесько дивувався! — І бородавкою стрель-стрель у свого кума. 

    Вгурті засміялися, а недоладно підспівуючий дяк так і завмер з мокрою хустинкою в руці.

— … звертаюся до в всіх у надії, що мене ви нарешті почуєте і слова мої таки дійдуть до ваших черствих сердець. — Голос цього священика звучав аж надто тихо, надто проникливо, що й годі було його не почути. Бородавка схитнулася трохи вниз і застигла, позаяк рот так і залишився напіввідкритим.

— Чому і по що ви прийшли сюди? Задля розваги, як ото йдуть у буфет чи на весілля? Хіба ж не відаєте: хто зневажає смерть чужу — той, окрім зневаги, наближає і свою смерть? Навіть якщо він і ходить по цій грішній землі, топлячи свій страх перед Богом у вині та горілці. Але вже гниючий труп його смердить і здорових отруює. Немає спасіння кожному, хто відвернувся від Бога і свою душу віддав дияволу. Чому ви прийшли сюди? По що ви прийшли сюди? Невже багатство, якого ви так прагнете і яким не можете насититись, так засліпило вас, що ви душею вже не бачите Бога? Ви, поглухлі й осліплі, хіба ж не відаєте, що з усього багатства свого т у д и не візьмете ні крихти, а все залишите невдячним дітям своїм. Утішайтесь багатством! Примножуйте своє багатство! Але пам’ятайте: легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, аніж багатому потрапити в царство небесне.

     Десь соковито гули джмелі.

    Жінка не дихала.

     Вона спромоглася стулити рот. Не знаю, як іншим, та мені здалося, що від її огрядної монументальності не лишилося й сліду…

     Гули джмелі. Піт виїдав очі. Хтось позаду вперся підборіддям у моє плече, — клятий вермут!..

— Гей, хлопці, давайте за труну беріться, — здогадався розпорядитися дяк, поглядаючи на священика з помітним острахом.

Леся ще потрібно було знести в долину, де на нього чекала вистелена сіном фірчина і двійко гнідих, сумирних колгоспних коней, — ”…не бийте коня, не треба, в його оці — кипляча сльоза, що в мені вибухає маленьким сонцем!.. чуєте?..”

Що перший, що другий кінь — аж лосняться. Світ не без добрих людей…

— Недобрий цей піп, — буркнула жінка. — Най би нам нашого вернули, веселого.

Здригнула бородавкою — так, ніби завершила авторитетний свій висновок чорною масною крапкою. Ніхто в гурті не обмовився й словом. Лише найближчий до Леся сусід, спускаючись у долину, раз-другий глибоко зітхнув і — вдоволено змовчав, дивлячись услід священикові…

     Власне, це й усе. Згодом на цвинтарі, на Лесевій могилі, люди бачили неживого жовтого кота. Люди говорили, що він там сидів від самого дня похорону й з людських рук ніц нічого не брав, сумно вдивляючись у кожного своїми підсліпуватими очима. Десь під той час повернувся в село попередній, веселий священик. З яким так звиклися люди.

     ІІ. Зима

     Не стояли цвяхоподібні солдати у почесному караулі. І не було гарматного лафета, на якому під ридаючу мідь оркестру могли б відпровадити Йвана до місця вічного спочинку. Оркестру, до речі, також не було. Зате був лискучий опісля короткочасної відлиги сніг і гострий, мов лезо бритви, лютневий вітер. Сніг сухо потріскував під ногами, — люди, очікуючи священика, все частіше поглядали з пагорба на дорогу.

З-під негнучких грубих пальців сипався тертий тютюн.
— Життє, — зітхає той, хто, нарешті, звладнав таки з товстелезною самокруткою.

Він один не переминався з ноги на ногу. Ввіткнутий у величезні сибірські валянки, він дмухнув димом на пальці і додав, прокашлюючись:
— Йванові тетерка все рівно. Йванові ніц нічо’ вже не треба.

     Примружив очі від сліпучого полиску снігу і бляшаних покрівель. Сонце знову впірнуло у набігаючи хмарину, з якої сипнуло колючою крупою. Чоловік той мав прізвисько “Теперка”. Такий шпіцнамен, як у нас кажуть. Крупа швидко вибілила розсипаний чорний тютюн — і знову засяяло холодне сонце. Таке ж несподівано веселе, як рум’яне і чомусь завжди усміхнене обличчя священика. Зрештою, що йому до Йвана? Що Йванові до нього? Священик правив у хаті, а люди, вряди-годи хрестячись, говорили про Україну і смачно згадували, як добре жилося за Брєжнєва, — ”…хліба купиш міх-два і маєш що свиням дати…”

     Нещасні люди. Раби. Годувати свиней заморським хлібом, навіть над тим не задумуючись, чому той хліб заморський, а не свій власний, вирощений на власній родючій землі. Втім, тоді про власну землю не могло бути й мови. Колгоспи перевиконували плани по всіх показниках, а в морських портах розвантажувалися транспорти з американською, а чи канадською пшеницею.

    Нещасні люди.Раби.

— Я в колгоспі весь свій вік проробив, — каже “Теперка” здивовано і трохи сердито. — Знаєте, куме, що той флистик /це він так про голову сільради, — М.Ч./ мені відповів? А ви чо’, каже, в колгоспі робили? Отак!

— Вони людей геть за дурних мають, — охоче погоджується з “Теперкою” кум, високий і худий, мов жердина. — Попросив я в них дошок на трунву для Йвана. А вони: нема, знаєте… нам дуже шкода… Скурві сини!

“Теперка” схвально хитнув головою, — скурві сини!..

     Повновидий молодик нещадно подимів люлькою і спитав, уїдливо звертаючись до всіх:
— Вуйку Петре, а вам добре було за “голготи”?
Високий і худий вуйко Петро махнув лиш рукою.

     Молодик був рухівцем, він ненавидів “голготу” і багато хто з людей дивувався, чому він і досі ще не сидить. Люди сподіялися: як не сьогодні, то завтра, ну… післязавтра вже неодмінно за цими рухівцями, цими ворохобниками “чорний ворон” приїде. А “воронок” чомусь не при їжджав і багатьох ця обставина вельми дивувала.

     … “Голготою” у селі вважали хлібний магазин. З якогось часу хліба почали довозити все менше і не так регулярно як раніше, тож люди, занепокоєні таким станом речей, пригадували, що подібне вже колись було — у ті благословенні часи, коли королеву полів /кукурудзу/ обробляли квадратно-гніздовим способом і, намагаючись за будь що задовільнити свої все зростаючі споживацькі потреби, спершу енергійно, суто з ординським енергійним запалом штурмували вузькі двері, доки не сипалося скло і щільно спресовані люди під скрегітливе вищання завіс вривались у магазин, мов у фортецю свого лютого ворога, сторуко тягнучись до полиць, сторото вивергаючи безтямні крики /деяких відтиснули до обгородження із сталевих труб/, лаючись /у деяких перед носом обчистили полицю/, закликаючи у свідки Господа Бога /”Бігме Боже, перший раз беру, а ти ліпше очі пролупи і не цебенькай усім, що в мене два міхи з хлібом на роварі!”/, благаючи змилосерднитись і не тиснути так, та майже ніхто не дослухався до благання — не до того було, бо всяк думав у першу чергу за себе, нарікаючи на всіх і вся, з ненавистю чомусь згадуючи лихим словом ненажерливих свиней і всяку іншу живність /може, тому з ненавистю, що, згідно останнього твердження медичної науки в епоху розвиненого соціалізму, від надмірного споживання м’ясо-молочної продукції люди постійно наражають себе на всякі тяжкі і для життя небезпечні недуги/, продираючись повз розчервонілу від натуги продавщицю до омріяного виходу, поза яким був справжній едем, де ніхто не верещав болісно і не лаявся, де нікому не спадало на гадку закликати у свідки самого Господа Бога і без крайньої на те потреби благати когось, де ніхто вголос не нарікав на всіх і вся, з ненавистю згадуючи свиней і всяку іншу живність… Там, надворі, на вільному просторі злютований в одну масу потік розпадався на окремих людей, які ще довго обтрясалися, приводячи себе до нормального вигляду. О, ті благословенні часи!..

     Нещасні люди. Раби.

     “Теперка” тихо ремствував, що теперішній кооперативний хліб дорогий, що він кришиться, а якщо його добре стиснути, то він і в кишеню вміститься. Лише одному тільки Йванові до всього цього було байдужісінько.

     Йван лежав у труні якийсь здрібнілий і чомусь моторошно молодий, неначе смерть востаннє змилосерднилась і позбавила його тіло тягаря пережитих років. На вилицювате лице з туго натягнутою шкірою опустилось кілька волохатих сніжин. Вони не танули, підтверджуючи цим, що Йван таки вмер. Сніг повалив густо і прямовисно. З тихим шелестом. Поволі біліючи, священик в оглушливій тиші похапцем виголосив прощу.

— Най Бог простить, — тихо, з почуттям мовив “Теперка”, також невпинно біліючи.

     Він не раз повертав до Йвана, щоб іти від нього ходою не дуже упевненою, — най Бог простить…
     Подумалося: з відходом кожної людини ти чогось назавжди позбуваєшся, бо вже ніколи оте щ о с ь повторитись — не повториться. Смертні позбавлені можливості воскресіння, тож чи не тому, це відчуваючи, Йван так часто благав мене написати роман його життя.

      Він набридав своїми сентенціями, — тоді, коли був ще живий. Він оповідав так вигадливо і барвисто, аж йому не хотілося вірити, — тоді, коли був ще живий. А тепер… Тепер, під заспокійливе шемрання тихого снігопаду, не маючи внутрішньої сили відвести очі від крихітної подушечки, на якій тьмаво зблискували Йванові медалі, нестерпно захотілося ось таке людям сказати:

— Він — нарешті вільний, бо скінчилася його життєва дорога. Вона уперлася в оцю труну, на яку рідний колгосп не дав жодної дошки. Але для того, хто зараз лежить перед вами, значення це вже не має. Його дорога скінчилася. Чи не варто нам усім пригадати, яка то була дорога?

     З бідняцького роду, він повірив комуністам, він став комуністом і чекав на прихід зазбручанських братів, котрі мали його ощасливити. “Брати” прийшли й ощасливили Йвана: родина вимерла від занесеної братами червінки, а самого Йвана у сороковому році забрали в армію і зробили його навідником зенітної гармати. Йванові довірили захищати московське небо. Йван був комуністом, а ще грамотним і кмітливим. Учителю своєму віддячив тим за науку, що свідчив проти нього на показовому судовому процесі. Судили оунівців, які мали намір убити самого товариша Сталіна. Всіх засудили на кару смерті.

     А Йвана забрали в армію. Напевне, він сам того дуже хотів. Якщо вірити Йванові, то вже з початку нальотів німецької авіації на Москву він збив два “юнкерси” й один “хейнкель”. Не знаю, чи так це було насправді — Йван прибрехати любив, але його, позаяк він був західняком, згідно наказу самого товариша Сталіна, зняли з обслуги і кинули далеко від Москви рити окопи. Там він попав до німців у полон. Його трохи не розстріляли. Та коли довідалися, що він родом із Західної України, забрали до себе на службу. Рити окопи. На своє щастя, червоноармійську книжку і партквиток він знищив перед полоненням. Інакше Йванова життєва дорога була б значно коротшою. Він сумлінно рив для німців окопи, а також ями для захоронення убитих камрадів; він рив окопи і копав ями для німців так сумлінно, що підхопив запалення легенів — і німці відпустили його додому.

     А в сорок четвертому, після відходу німців, “брати” знову мобілізували Йвана і десь під Кенігсбергом куля “дум-дум” трохи не позбавила його можливості продовжити свій рід на землі. А вдома Йвана заарештували і відправили в Сибір на двадцять п’ять років. Гебісти задурно свій хліб не їли. Вдалося ж їм докопатися, що Йван у німців служив! Та пощастило Йванові: справедлива радянська влада через десять років амністувала безпартійного Йвана. Для сумлінної праці у рідному колгоспі.

     Ось що я хотів людям сказати. І не сказав. Людям з їхньою удаваною скорботою — байдуже. Йванові –це взагалі нідочого. Під мухою він якось признався мені, як його у сороковому “обробляли” чекісти та як йому шкода свого учителя. Напевне йому було шкода. Хоча для вчителя це також не має вже ніякого значення…

     Йван лежав у труні.

     Труна — засипана снігом —  на фірчині.

     Фірчина поволі розчинилась у снігопаді і на дорозі щезли сліди від коліс.