Село Рожнів не на голому місці народилося, а на благодатній землі українській. А тому, вважаю за доцільне вийти з розповіддю за його межі і розповісти, що загалом на ній у свій час творилося.

     На початок осені 1918 року над Австро-Угорською монархією, знесиленою кількарічною війною, нависла загроза розпаду. В цих умовах Галичина опинилася перед загрозою окупації її відродженою польською державою. Наприкінці вересня того року з числа українських старшин створено в місті Львові Центральний військовий Комітет, а 18 жовтня Українська парламентська репрезентація для вирішення долі українських земель в Австро-Угорщині скликала у Львові Установчі збори, що проголосили себе Національною Радою з повноваженням парламенту. На засіданні Національної Ради в ніч з 18 на 19 жовтня, соціал-демократи, частина радикалів і націонал-демократи висловилися за об’єднання українських земель Австро-Угорщини з Придніпрянською Україною. Та більшість делегатів висловилася за утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

     19-го жовтня на українських національних зборах делегатів Галичини і Буковини, за небувалого ентузіазму присутніх в залі Народного Дому у Львові, Євген Петрушевич проголосив утворення на західноукраїнських землях Української держави. В постанові Національної Ради зазначалося:
“Українська національна територія уконституйовується отцим як Українська Держава. Ззивається всі національні меншості на цій українській області — при цьому жидів признається за окрему національність. Щоб уконституюватися, треба негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідаючій числу населення. Українська Національна Рада виготовить Конституцію для створення цим способом держави на основі загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорційним заступництвом і правом національно-культурної автономії та правом заступництва при правительстві для національних меншостей...”
Серед членів Ради були професори, священики, адвокати, селяни, та відомі політичні, культурні і церковні діячі, такі як: митрополит Андрей Шептицький, єпископ Григорій Хомишин, віце-президент австрійського парламенту Юліян Романчук, Кость Левицький, Микола Василько, Василь Стефаник, Степан Смаль-Стоцький, Олександр Колесса. Головою Ради було обрано Євгена Петрушевича.

     Центральний військовий комітет на чолі з сотником УСС Дмитром Вітовським 30-го жовтня прибув з Чернівців до Львова. У самому місті було тривожно. В розпорядженні військового Комітету у Львові було лише 1410 вояків і 60 старшин. Оволодіти більш як 200 тисячним містом, невідомим числом польських військових частин, було нелегко.

     Незважаючи на це, нарада старшин, скликана ввечері 31 жовтня, підтвердила рішення про наступ. 1-го листопада о 4-тій годині ранку українські частини 15-го полку крайової оборони, 50-го вартового і 41-го супровідного куренів раптово захопили і обеззброїли польські загони, заволоділи наважливішими об’єктами міста, арештували намісника цісаря на Галичину Гуйна і коменданта поліції Пфеффера і на ратуші встановили синьо-жовтий прапор... На ранок місто опинилося в руках повсталих. Національна Рада 1-го листопада 1918 року звернулася з відозвою до населення цілої держави:

     “Український народе Голосимо Тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української держави. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави. Заки будуть Установчі збори, установлені органи державної власті в законному порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди і власть. Все здібне до оружжа населення має утворити без ріжниці народності бойові відділи. Всім горожанам Української держави без ріжниці народності і віровизнання запоручається горожанську. національну і віросповідну рівноправність. Як тільки буде забезпечене і укріплене існування Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього тайного виборчого права Установчі збори, які вирішать про дальшу будучність Української держави... ”.

     Газета “Станіславський голос” - орган повітової управи Національної Ради, 5-го листопада 1918 року з цього приводу писала:

     “В найбільшому ладі і порядку відібрала повітова Національна Рада власть в нашому місті. Насамперед прийшла черга на Староство. Відпоручник Ради доктор Янович, радники Мирон Кульчицький явилися в п’ятницю 1-го цього місяця о 16.50 вечора до старости Завістовського і оповістили йому про те, що волею українського народу переходить власть в руки УНР. Староста сказав, що передасть владу без найменшого спротиву з огляду на права українського народу до його власної землі. Опісля перебрали урядування на почті, магістралі. В кінці прийшла черга на залізничний дворець. В місті обсаджено всі військові магазини, перебрано виживання міста у власний заряд, скріплено органи безпеки. Завдяки всім тим зарядженням запанував в місті взірцевий порядок і спокій. Місце комісара оставлено для посла доктора Л. Бачинського. В місті Тлумачі і повіті зарядив переняття влади в українські руки енергійно і без найменшого спротиву посол доктор Іван Макух. В цілій Богородчанщині власть в наших руках. В Рогатині інтернували місцеві селяни старосту, проголошуючи одночасно перехід влади в руки Української Національної Ради. В Надвірні і Делятині зроблено кінець хабарницькому пануванню на українській землі. У Коломиї Національна Рада одна з перших перейняла власть. Повертаючий з України 24-тий полк став Раді до помочи. В Калуші перейшла власть в наші руки. Всі робітники прийняли дуже радо нову вдасть і стоять при роботі. На Гуцульщині йде роззброєння австрійського і мадярського війська. Йде добровільний збір цінностей в Національний фонд...”

     13-го листопада 1918 року Українська Національна Рада проголосила, тобто ухвалила закон, що новоутворена держава має назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Вона займає площу 70 тисяч квадратних кілометрів з 6 мільйонами населення на ній. Вся влада належить її народові. Польські керівні кола не змирились з утворенням ЗУНР. Як за часів козацьких воєн вони вирішили “вогнем і мечем” розгромити українську націонал-демократичну революцію і накласти на народ польське ярмо... Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілися збройні сутички між українськими та польськими загонами. Польські підпільні організації здійснили повстання в Самборі, Перемишлі, Дрогобичі та інших містах, однак були придушені на початку листопада 1918 року українським військом.

     Галичани попросили допомоги у гетьмана Скоропадського. Той дозволив легіонові Січовах Стрільців прийти на допомогу ЗУНР. Цьому спротивилася президія Українського Національного Союзу (очолена отаманом Симоном Петлюрою), котра мала намір використати Усусусів для збройного повстання проти гетьмана. УНР так і не отримала стрілецької допомоги. Бої у Львові проходили з перемінним успіхом. 22 листопада командувач українськими підрозділами у Львові, полковник Гнат Степанів без необхідних обставин наказав оборонцям Львова покинути місто.

     Уряд переїхав до Тернополя, а потім до Станіславова.

     З приходом до Львова Начальна Команда приступила до організації Української Галицької Армії (УГА). Ядром її стали Усусуси, що переїхали з Буковини в Галичину, і відділи австро-угорської армії, сформовані з українців... 13 листопада законом Національної Ради обнародуваний загальний обов’язок військової служби громадян ЗУНР. В УГА було мобілізовано 126 тисяч старшин і вояків з чоловіків-українців від 18 до 35 років. Чисельність армії на фронті становила 60 тисяч чоловік.
Коли Галичина обливалася кров’ю, важливі події відбувалися на Буковині та Закарпатті. 25 жовтня 1918 року в Чернівцях було створено Буковинську делегацію Національної Ради, яка 3-го листопада проголосила свою владу на українській частині Буковини. Проте 27 жовтня Румунська Національна Рада заявила про неподільність Буковини і приєднала її до Румунії... Румунська дивізія генерала Задіка 11 листопада зайняла Чернівці, а там і всю Буковину. Такою ж була доля Закарпаття. Всенародні Збори угорських українців 21 січня 1918 року висловили бажання приєднатися до Української держави. Це бажання було передане Чехословацькій делегації на Паризькій конференції.

     Отже, українську владу зуміла найдовше утримати Галичина, хоч її територія й змаліла до 40 тисяч квадратних кілометрів, а населення - до 4 мільйонів громадян.