Ще не пролунати перші постріли на полі борні між двома Європейськими коаліціями, і  ще справжня війна не розправила свої крила, як безкінечними рядами сотні, а то й тисячі галичан з усіх куточків Прикарпаття зганялися в тюрми. Серед жахливих умов, з дикунським знущанням і фізичним надужиттям, заковані в кайдани, лінчовані жорстоко жовнірськими натовпами, безневинні, без всякого протесту йшли народні мученики на подальші муки. Тут були і немічні отроки, і жінки, і навіть діти. Переважали селяни, але тут були також інтелігенти. Народне і національне горе всіх зрівняло.

     Об’єктом, який уник австро-угорської жорстокості над гуцульським населенням під час війни, особливо, на її початку, був москвофільський народний рух. а практично члени товариства імені Михайла Качковського Галичини, Буковини і Закарпаття. Товариство імені Михайла Качковського в Рожнові, що мало свій офіс у будинку читальні на Чаплинцях, нараховувало до півсотні членів. Всі вони вже з перших днів війни зазнати переслідування від мадярських гонведів, а 18 чоловік були арештовані і відправлені до концтаборів в Гмінд, Терезіно і найстрашніший в місцевості Талергофі, що в горішній Австрії. А тому, шановний читачу, я змушений провести тебе їхніми мученицькими шляхами. Отже, помандруємо до Тагергофа.

     Уже наприкінці 1914 року в Талергофі було більше восьми тисяч українських в’язнів Галичини і Буковини. Серед в’язнів було багато греко-католицьких священиків, хоч православних було значно більше. Суворий режим, сваволя, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили серед в'язнів велику' смертність.

     Один з в’язнів писав:

“Чи чував ти про ту адську. страшну тюрму австріяцьку,
Повну лютих катастроф.
Тюрму гірку і криваву, і тернисту, і слезаву,
А ім’я їх - Талергоф.
Горе! Горе! Чорна доля, кругом стони і неволя,
Ворог лютий, мов тиран,
Невиннії кості гложе.
Ох змилуйся, Милий Боже,
Спаси бідних галичан!”

     Наш односелець Іван Будзул писав своїй дружині в листі з Талергофа до Рожнова:

     “Нас вивели з камер тюрми святої Бригіди у Львові і наказали мандрувати на залізничний двірець. Під воротами тюрми стояла вже завчасу попереджена товпа львівських батярів, поляків та жидів, яка звірячо ревла: „Смерть московським шпигунам!”, причому зразу досилалася на наші голови злива каміння; опісля запруджена народом вулиця сколихнулася, додалася трохи назад і, пропустивши нас, окільцьованих підсиленим конвоєм, пішла за нами до колійового двірця. Тут ми трохи відпочили за залізничною решіткою, лиш не довго, так як львівські батярі і тут нас обкладали своїми кулаками, попадало нам також від втікаючих з фронту жовнірів. До студента Вербицького підійшов офіцер зі словами: „ти чого на мене дивишся?!” і вдарив його кулаком по голові. Ми з хвилини на хвилину чекали, що солдати на нас накинуться, поб’ють, а то і повбивають. На щастя, начальник конвою, львівський жидок, вспів завчасу посадити нас в товарні вагони, причім йому, з револьвером в руках, прийшлося захищати нас від розлюченої товпи. Неймовірно важким виявився наш тернистим шлях зі Львова. Тут оточили нас солдати і нагайками та прикладами погнали піхотою до проклятого талергофського табору...”

     Наш рожнівчанин Микола Бідолах, син Івана, зумів у цьому таборі обзавестися щоденником, вів його досить старанно і врешті-решт додому з ним повернувся. З задоволенням роблю з нього виписки, які ще збереглися на нетривкому і промоченому папері: (щоденник, поспішні записки хімічним олівцем в чотирьох зошитах, пронумерованих. Всі вони добряче підмокли і доводиться часом до чогось додумуватись, а то й зовсім пропускати нерозбірливий текст).

     “4-те грудня 1914 року. Легкий морозець. Вчорашні газети подають, що німці віддали противникові місто Бельград... З них довідуємося, що пруська армія під Горлицями програла бій з москалем і понесла великі втрати в живій силі та військовому спорядженні. Австрійський офіцер сказав нам, що до цього часу німці ще не знали такої страшної поразки. По бараках спекулянти з табірників розносять і продають: горілку, чай, цукор, папіроси, голки й нитки. Інтерновані курять і в бараках. Кажуть, що 11 грудня нас всіх виселять із талергофських бараків і переведуть кудись в інше, нам невідоме місце. З’явилася комісія, представники з Відня, панове Вайс і Смулка, наш ла-еркомендант полковий Шварцкопф, є адвокати з Коломиї, панове Ганкевич та Трильовський, як мужі довір’я. Розмовляють в першу чергу з українцями, а нас русинів, чи як тут кажуть - “москалефілів” - залишають на останню чергу.

     5-те грудня 1914 р. Мороз триває далі. Нині вже нема комісії, замість них з’явилися авдитори. Ми врешті діждалися шпиталю. Хворих туди вже переводять.
Вранці о 4-тій постовий на вежі вистрілив в перелізаючого через окільцьований дріт інтернованого, але не поцілив в нього. Куля через стіну барака вбила іншого - селянина з села Медичі з Галичини.

     8-ме грудня 1914 р. Легкий морозець. По бараках роздають причі (нари). Нині йшли до рапорту ті, хто писав скаргу на ім’я цісаря. Полковник Шварцкопф прийняв їх дуже ввічливо і заявив, що просьби не післані по команді тому, що багато вимог уже уладжено, а ті, які ще ні, то бажаючі можуть писати повторні прохання, але по почті, а не офіційним шляхом. Він повідомив також, що ті, які рахуються політично неблагонадійні, і яких, як “москалефілів” охарактеризували повітові староства, зістануться тут до кінця війни, аби випадково не потрапили до театру воєнних дій і не принесли шкоди Австро-Угорщині.