Терен, на якому виникло наше село, мочаруватий. Це пояснюється тим, що знаходиться він на дні моря Чорного, яке в прадалеку давнину заливало всю Гуцульщину, а найвищі її щовби були морськими берегами. Його поселенці.свого часу вклали немало зусиль і кропіткої мозольної праці, аби перезволожена земля давала рясні врожаї, аби годувала тих землеробів з численними сім’ями, хто на ній господарював. Отже, боротьба за хліб з мочарнею була важкою та тривалою. Розкорчовані, звільнені від лісу та чагарів площі доводилося якнайстаранніше обезводнювати, копати довжелезні та глибокі рови, з каміння та фашини робити примітивні дренажі, скеровувати воду з піль переводами - потоками в ріку Рибницю. Звичайно, землі що лежали поза правим берегом ріки Рибниця, не були такими мочаруватими та й вони не були, як на лівому березі - нічийними, а власне панськими. Власники цих просторів мовили: “Поселяйтеся, люди, але розкорчовуйте землю, що є під лісом, чагарниками та лугами, і жийте. Вшляхетнена земля буде вашою”.

     З весни до осені рожнівський селянин працював важко в полі. Спершу чекав погожої днини, аби вкинути зерно в пухку землю. Найперше сіяв овес, притримуючись народної приказки: “Кидай мене в грязь і будеш князь”!

     Потім сіяв ячмінь. Це досить сонцелюбна рослина, отже брав в руку вологу землю, пальцями розбивав її на грудки і визначав, чи можна в означений день приступати до сівби, а чи почекати. Важливо було не поспішити, і не спізнитися з сівбою. Жито було посіяно восени і навесні селянин беріг озимину від перезволоження та вимокання. Врешті наставали очікувані жнива. І саме тепер не лише вогка земля загрожувала врожаєві, а й небеса з їх проливними дощами... Отож, аби сіяна озимина та ярина не проростала, треба було її жати, в снопи в’язати, і часто від вологи їх просушували на пломінких вогнищах. Тож і палали в пожнивну пору велетенські ватри на всіх рожнівських полях, аби врятувати зібраний врожай від негоди та іншого лиха. А що такі ватри по-старо- руському звалися “рожнами”, то, може, й село цим іменем почали називати.

     Це одна з версій щодо назви нашого людського поселення. Друга така, що рожнівчани, ще не відаючи про пшеницю, засівали поля житом, що “рожью” зветься по-староруському, то й від цього слова наше село Рожновом стало називатися.

     Існує також третя версія. Наше людське поселення через мочаруватість з самого початку його заснування було некомпактним. Селянські садиби, з грандами та іншими господарськими будівлями, появлялися майже повсюдно на пагорбах. А що людей на той час в селі було не так уже й багато, як і пагорбів на його терені, то всі житлові будівлі вільно вміщалися на підвищеному і сухому земельному просторі. Пагорби не стояли поруч, а на певній віддалі один від одного, отже стояли некомпактно разом із забудівлями на них, то й село було розрізненим. Від цього й пішла його назва. Отже, вогонь, жито і некомпактність лягли в основу назви нашого села.

     Початок його життя сягає в сиву давнину. Письмова згадка, що датується 1408 роком, не може бути днем його народин. На полях Рожнова хлібороби виорювали римські монети, в кам’яному гробі на одному з цвинтарів знайдено кремінний ніж, старовинні риболовні знаряддя та плоску мідяну сокиру. В рік першої письмової згадки про село в ньому нараховувалося 16 родин. Є спогади, як звалися ці поселенці: Рожко (згодом стали зватися Рижками), Лабко, Нумайко, Пінко, Левко, Яремко, Грицько, Смук, Медвідь, Думка та інші.

     Рожнів належав до Снятинського старостату і на нього мав привілеї Індрих Беняш, а він віддав дарчу польського короля Ягайла спольщеному вірменину Леонові Задуровичу. З початку виникнення села й до 1848 року вся необмежена влада над поселенцями належала панам. Без відома пана ніщо і ніякі громадські події не могли відбуватися, жодна сім’я не могла народитися, виїзд з села не міг відбутися, нову хату ніхто не міг збудувати тощо. Суди над громадянами вершив панський мандатор, який постійно перебував при панському дворі.

      Пан був фундатором будівництва сільських церков, а також презентував пароха. За великий відкуп і з приреченням не противитися панській волі отримав парохію в Рожнові отець Михайло Заревич. Пани турбувалися своїми кріпаками, безкоштовно виділяли їм будівельний матеріал для житлового будівництва, дрова на опалення, збіжжя хія прожиття в часи неврожаю зі своїх двірських шпихлірів і, щонайгірше примусово виділяли горілку для кожної сім’ї зі своєї гуральні.

     Двірські будівлі красувалися на всю околицю. Від дороги, що прямує через усе село до Заболотова зі Снятина та Косова, відходила каменем мощена вулиця з фігурою Божої Матері на її початку і вела до багатої панської садиби. Вона була обсаджена й затінена високими тополями, які творили прегарну алею. Звали її двірською. Ідучи нею до двору, по правій руці були забудови господарські: стодоли, конюшні, обори, обороги, шпихліри та магазини. Напроти них, через вулицю, красувалися житлові будинки для вищих двірських урядовців, двірської челяді, служби і кваліфікованих ремісників.

      Наприкінці двірської вулиці, по лівому її боці, стояв двір - резиденція власників Рожнова. Був це старий дерев’яний, з верандами та галереями, будинок, а напроти нього - цегляний одноповерховий будинок з просторими, до сонця зверненими, вікнами. Розділяв ці будинки квітковий городець, званий з польського “дзедзінєц”. Росли на ньому різнобарвні квіти і був він обгороджений низькими дерев’яними штахетами, помальованими кольоровими фарбами. Навколо того квіткового городця попри старий і новий двір була прибудова, по-господарськи доглянута доріжка для в’їзду і виїзду панських карет та фаетонів. Отож, коли хто з панства приїжджав до панів рожнівських у справах, а чи в гостину і в’їжджав на дідинець, то мусів три рази довкола нього об’їхати і аж тоді мав право висідати з повозу та прямувати до вхідних дверей одного чи другого двору.

     З північного боку обох дворів росли крислаті каштани, а за ними розлогий овочевий город, розділений лінивим, але джерельно чистим потічком, що ніс свої води до Рибниці. Через нього був перекинутий дерев’яний місток і доріжка з тополиною алеєю, що пролягала через весь сад до самого попівства.
В’їзд до двору прикрашала важка залізна брама на височенних бетонних стовпах, на яких красувалися вазони з живими квітами. Попід брамою і двором плив другий потік, званий переводом, на воді якого працював водяний млин, званий “двірським”, для обслуги двору. За млином, на правому березі переводу, була збудована гуральня, з котрої брали горілку для численних корчм у селі та всій околиці.

     Кріпаки, коли проходили двірською вулицею і наближалися до двору, то знімали шапки чи капелюхи, а як мусіли йти до панських покоїв у справах, то при входовій брамі падали на коліна і з непокритою головою рачкували аж до панської вітальні. Такий тут був одвічний панський звичай, що не мінявся десятиліттями.
У дворі, на визначеному місці, відбувалися публічні покарання непокірних, тобто биття буками. Суддею був панський мандатом (високий двірський урядовець), і суд його звався “мандаторським”.

     Маєтність панства Задуровичів складалася з земельних ділянок сіл Рожнова, Новоселиці і Тростянця. Були також панські землі і на зачеремошській Буковині в околицях селища Оршівці. Маєтки ті складали орні землі в самому Рожнові, Новоселиці і Тростянці. Ораниці, як на панський фільварок, було не так вже й багато, зате “облогів на неужитків, власне після знесення панщини, було хоч відбавляй і розкинулися вони майже від самого міста Косова трохи не до самого Джурова, де був ще один панський двір і фільварок”. А пани Задуровичі мали в селі Новоселиці ще один гарно збудований панський осідок з красивим мурованим двором та іншими господарськими будівлями.

     Ніщо в житті не може бути вічним. Скасування панщини відчутно підірвало панські статки Задуровичів, як і їхній непохитний авторитет. Розгульне великопанське життя змусило володаря Рожнова та його родину позичати гроші і в місцевих лихварів, і в банкірів з міста Косова. Дохід від занепалої господарки не покривав панських сімейних видатків, а насамперед зростаючих відсотків за несплачені борги, і врешті панська маєтність була оголошена банкротом та продана в один день з молотка. Купили її жиди Егермани з міста Косова, власне потрапили до їхніх рук лісові масиви, а орні поля, що залишилися на деяких час у володінні доцьогочасного власника... Та ненадовго, через деякий час рожнівський фільварок був виставлений на ліцитацію і перейшов до рук львівського адвоката Ямінського. А що він особисто не міг проживати в Рожнові, то передоручив управу молодому панові Комаровському, який оселився в селі Новоселиці в новозбудованих панських апартаментах. Жиди Егермани по якомусь часі розпарцелювали панські орні та лісові масиви і за високими цінами продали їх місцевим селянам.

     Решта маєтностей, рожнівський двір та орні поля переходили з рук в руки, поки ними не заволодів згаданий вище пан Комаровський, що вибудував гарний фільварок на ланах в Новоселиці і господарські будівлі, посадив сад, великий парк, здійснив меліорацію, тобто викопав мережу ровів і зробив спад води з родючого лану до ріки Рибниці. Декоративними деревами обсадив весь свій маєток уздовж доріг з Рожнова, через Новоселицю і аж до Джурова. Коли з часом ті лани орного поля перейшли в інші руки, то сосни та ясени вирубали. Фільварок та всі господарські будівлі, після банкрутства господарки пана Комаровського, шляхом ліцитації перейшли до рук нового рожнівського поміщика Леона Теодоровича. А двір та фільварок в селі Рожнові переходили до рук різних спекулянтів, поки врешті не потрапили в посілість пана Теодоровича, що на постійно замешкав у нашому селі.

      Треба віддати належне цьому досить ґаздівському пану, що почав господарювати після скасування панщини в Галичині. А на той час це було нелегкою справою. Не стало дармових рук, які чи не впродовж усього тижня змушені були працювати на пана. Нікому було орати, поле засівати, скотину порати... В перші тижні по скасуванні панщини сумно було дивитися на покинуту панщизняними хлопами панську господарку. На фільварковому подвір’ї стояла поломана землеобробна “механізація”, в стайнях ревла голодна, брудна худоба, світячи ребрами та запалими очима. Словом, в господарці панував повний безлад і запустіння. Пан Теодорович, шляхом лише йому відомим, вив’язався з цієї неординарної ситуації. І знову заврунили лани озимими та ярими хлібами, і на панські луги на пашу почала виходити добре доглянута худоба.

     Хто відає, як довго тривала би така ідилія, якби пан Теодорович не був патріотом своєї поневоленої держави і відданим сином свого польського народу. Повстання польських патріотів, друге після розподілу Речі Посполитої в 1861 році, вогняним крилом торкнулося і панського маєтку. Великим революціонером зарекомендував себе пан Теодорович. Він формував повстанські (хоч і невеличкі) загони і відсилав їх під Варшаву, де точилися бої з москалями. Та найбільше дбав пан Теодорович про придбання зброї, її виготовлення та ремонт. На своєму фільварку він створив невеличку фабрику зброї, якою постачав польських повстанців. Це завело його до Австро-Угорської тюрми, де він отримав найвищу міру покарання. Аби врятувати чоловіка від смерті, дружина поміщика розпарцелювала фільварську землю, продала її рожнівським селянам  і різним земельним спекулянтам, і пан Теодорович за величезні гроші від розпроданого маєтку вийшов на волю, але, як мовиться, “голий, босий і простоволосий”.

     Ще кілька слів скажу про панів дідичів, вище поіменованих, Задуровича та Комаровського. Пан Комаровський господарював на широку ногу, себто по великопанськи, як і жив з дружиною. Через розгульне панське життя заборгував місцевим жидівським банкам і змушений був продати фільварок пану Леону Теодоровичу. Двір із звором та орною землею на горах в Новоселиці, т.зв. “Дубниках” в Рожнові - німцеві на прізвище Мікке. Той перепродав все це жидам Егерманам, а вони також розпарцелювали орну землю і продали її селянам.

     Словом, усі три рожнівські дідичі-поміщики доживали свої старечі роки в рожнівських жидів на задвірках, як останні жебраки, зневажені і збезчещені нехристами. Повмирали всі троє до початку Першої світової війни.

    У жидів Егерманів в 1920 році панський маєток викупив будівничий церков з села Соколівки Андрій Стефуранчин. Купив спільно з жидами Розенбауманами: земельними спекулянтами зі Снятина. Уточню, що пан Стефуранчин 1920 року купив фільварок в селі Новоселиця, а ще через два роки і в селі Рожнові по 20 тисяч австрійських корон за морґ. А що скоро ці гроші знецінилися так, що коробка сірників коштувала п’ять мільйонів австрійських марок, то можна сказати, що панові Стефуранчину рожнівський фільварок дістався за безцінь.