Рожнівські жидівські родини Шарфів. Шніцерів та інших народних п’явок заклали у нашому селі банковий промисел для вигоди селян, а, власне, для обдирання з них шкіри для своєї користі.

     І рожнівські ґазди клюнули на цю приманку та багато заборгували цим новоспеченим доморослим банкірам. Ці безсоромні здирщики брали по 10, 20 і до ста відсотків за позичену в них, хоч навіть незначну, суму грошей. Законом тогочасної держави, як австрійської, так опісля й польської, дозволялося брати до 6 відсотків річних. До того, всякий, хто позичав гроші, мусив належати до якогось гешефтського товариства, платити гроші за вступ до нього та членські внески. От і виходила кругленька сума. Хто, для прикладу, позичав у цьому банку сто корон, платив за вступ до товариства 20 корон, потім давав 12 процентів зиску, і на руки отримував 68 корон, хоч вексель мав виставлений на 100 корон, і за них мусів платити відсотки аж до повного погашення боргу.

     І так всі урядові банки, банки таємні, приватні лихварі останню сорочку здирали з плечей знедоленого селянина, забирали землю за борги, чи добровільно, а чи через суди на ліцитації. Суд за наданням вірителя продавав землю боржника і повертав банкові позичені гроші, що втричі та й більше обросли солоними відсотками. А тому й не дивно, коли несподівано через кілька десятиліть, за часів фашистської окупації нашого краю, Гітлер в пень винищував жидів, ніхто не плакав за цими людьми-п’явками, яких у нашому селі налічувалось 180 родин. Ніхто не хотів їх переховувати, як і хто рідко дарував їм який кусень хліба. Сльози знедолених ніколи не падають на камінь.

     Банків у селі Рожнові, зареєстрованих в уряді, було два. Один більший, в якому директорував Альтер Шніцер. Йому наші селяни найбільше заборгували. Через пиятику, купівлю модного одягу, хвороби люди позичали гроші, а згодом хтось продавав батьківську землю на сплату боргів, податку, виїзд на заробітки до Канади та Аргентини. А інші селянські ґрунти жиди і жидівські банки, як і християнські банки каси ощадності в Снятині, продавали на ліцитації. Купці, передусім жиди, перепродуючи куплені на ліцитації ґрунти, таким чином втягували людей знову в борги, даючи куплену землю на виплату. Більшість ґаздів, які купили в жидів ґрунт, все життя не могли за нього виплатити безсердечним спекулянтам. І наостанок, перші власники, тобто жиди, подавали знову той самий ґрунт на ліцитацію і самі його знову купували: знову запускали його в обіг, як розказано вище, продавали іншим. І такий стан справ безперестанно руйнував селянські сім’ї, їхні господарки, як і саме життя. Цими спекулянтами були жиди Абрагам Шарф і його сини, Гариїл і Зурих Шарфи та його зяті Ушір Шабер і Сруль Вельцер. Один з них Зурих Шарф на схилі віку сам розпився і згорів від алкоголю.

     Шарф, хоч був неписьменний, умів так добре провадити ґешефт, що в різний спосіб зібрав немалі землі від селян і ними спекулював. Його сини, хоч і мали землю, та на ній не працювали, її обробляли селяни. Самі займалися торгівлею та алкогольними напоями. Сруль Вельцер мав великий обшир землі і обробляв її самостійно як простий селянин. Ушір Шавбер був лихварем. Ще безсердечнішими лихварями були: Мошко Дреснер і його сини Сруль і Шулим Дреснері. Вони давали у кредит всі товари, речі і землю, нараховуючи собі високі проценти.

     І так жиди рожнівські торгівлею алкоголем, спекуляцією, лихвою, боргами, ліцитаціями довели до того, що багато селян втратили свою землю в центрі Рожнова, як і по всьому селі, котру жиди зайняли під будівництво своїх будівель та крамниць. А селяни змушені були переселятися в глухі закутки Рожнова, на горби та мочари. А декотрі з розпуки собі життя вкоротили, як, для прикладу, Гушул Іван, в якого Дреснері забрали дев’ять моргів поля за борги. І хоч позичене він виплатив, однак не зміг з їхніх сітей виплутатися. Землю він назад не отримав і з розпуки повісився, залишивши жінку і дітей з жебрацькими торбами в руках.

     Утім, всі маніпуляції з банками, лихвою, пияцтвом позбавлені здорового глузду. Все населення заборгувало через те, що виставлення векселів і підписи тих, хто брав на поруки, заводили в борги одні одних. І дехто давав позику, та й її брали не тільки в одному місці, а в декількох. Писали батько на сина, син на батька, сусід на сусіда, жінка на чоловіка. Траплялося, що одна людина мала з десять векселів. А було й так. що один за іншого платив борги. Одні векселі закривалися, а натомість другі відкривалися. Було так, що боржник платив лише проценти від капіталу. А що він не був ознайомлений з маніпуляцією векселевою, то лиш підпише вексель, і то часом лише хрестиком, а всі інші нарахування залишалися на добру волю лихваря. Боржник радий був з того, що жид приймає вексель і дає в борг гроші, а там, як мовиться, хоч трава не рости... І так з року в рік велося, і боржник ніколи не міг позбутися боргів. І виходу не було, не було жодного порятунку для рожнівських селян, лиш все селянство Рожнова, разом зі своїми маєтками, мало бути невдовзі продане з молотка. І тільки вибух Першої світової війни врятував рожнівчан-хліборобів від жидівської кабали, лихоліття, жебрацтва. Австрійський цісар, поки ще був ним, зумів своїм декретом всі ці жидівські напасті, себто селянські борги, анулювати.

     Цікаво згадати про торгівлю алкоголем в нашому селі. На цілу околицю вона була чи не найжвавішою таки в Рожнові. А вона, торгівля гарячими напоями, перебувала цілковито в жидівських руках, власне чи не одного жида та його синів й дочок, а, власне, Абрагама Шарфа і його спільника, хитрого жидка Фаліка Фелікса, на якій вони збили мільйонні капітали. Пропинація означала австрійську монополію на виріб і торгівлю спиртом. Уряд міцно тримав її в руках як промисел державний. І він орендував право на торгівлю горілкою та іншими спритними напоями рожнівським жидам, видавши їм відповідну концесію, а також всілякі патенти.