Настала хвилююча, трагічна весна 1944 року. Приморозки враз перемінилися теплом, різке морозяне повітря стало пахучим. Рожнів принишк в невідомому лякливому очікуванні. На сході сонця небагато, але безперестанку гомоніли гармати, від чого ледь чутно вібрувала земля під ногами. Дні, в часі, ставали рівномірними ночам і пролітали досить швидко, натомість темрява тягнулася незвичайно довго.

           А німці подеколи все ж таки нагадували про себе, що вони іще не відійшли з Покуття. На автомашинах, мотоциклах і підводах показувалися на терені Рожнова, небезпечні, але не ті з сорок першого.

           Радіоприймач, хоч і детекторний, голосить в хаті такі вісті: 1 березня 1944 року командувати Першим Українським фронтом назначають Г. К. Жукова. 4-го цей фронт розпочинає стрімкий наступ у правобережній Україні. Він на лінії оборони німців Шумське - Любар на Поділлі зробив пролом і в нього негайно ввели 3-тю гвардійську танкову армію, котра вийшла на рубіж Проскурів-Тернопіль, перетяла залізницю Львів-Одеса. Фашисти кидають проти танкового ударного угруповання 15 повнокровних дивізій. Вісім днів намагаються німці відкинути стальну совітську лавину на вихідні позиції, але ті, підсилені резервами фронту, зокрема і 1-ою танковою армією генерала М. Ю. Катукова, 24-го березня захопили Чортків, а її 8-й корпус в районі Заліщик вийшов до ріки Дністра. В ніч на 25-те березня 64-та танкова бригада полковника Бойка захопила станцію Моша, на підступах до міста Чернівців. Тут в цю пору розвантажувався німецький ешелон з танками, який і захопили совіцькі танкісти. 28-го березня совіти увірвалися на Чернівецький аеродром. Десяткам німецьких літаків злетіти з нього не вдалося.

           Початок квітня 1944 року приніс ще більший неспокій в серця рожнівчан. З уст-в-уста передавалися тоді накази повстанського отамана “Недобитого”. Один з них був такого змісту:

          “На горло карати всіх більшовиків, активістів, колгоспників, поляків та жидів. Очистити Покуття від Снятина до Кут та Косова від цієї потолочі...” 

           Хто такий отаман “Недобитий”, розкаже про нього найкраще його послужний список, як і він сам:

          “Матвіїв Юліян Миколайович, 1914 р. н., уродженець с. Білянці Бродівського району Львівської області, українець, з вищою освітою (в 1937 році закінчив юридичний факультет Люблінського університету, учасник ОУН з 1932 року”.

 Далі він сам про себе й розкаже:

           “Я мав звання гаупмайстра, озброєний був карабіном та револьвером. Разом з німецькими гестапівцями, жандармерією і підлеглими мені поліцаями я брав безпосередньо участь у масових арештах людей. Навесні 1943 року, в час арештів і вбивств громадян єврейської національності в Кутах, я брав участь у розшуку і затриманні євреїв, які ховалися, був присутній під час їх розстрілу. Я віддавав підлеглим поліцаям накази на пошук та арешт радянських громадян. Після арешту вони за моїми вказівками передавалися в гестапо чи жандармерію, де євреї розстрілювалися, а українці та росіяни направлялися до концтаборів.

          Всього з моєю участю гестапівцями жандармерією і поліцією було арештовано та знищено до двох тисяч радянських громадян. Влітку 1942 року я з підлеглими мені поліцаями виїхав до Вижниці (на той час місто належало Румунії), де прийняв більш, як 150 євреїв, затриманих румунськими прикордонниками. Ці люди були відконвойовані в Кути, а тотім - у Косів, де були розстріляні...”

          Восьме липня 1942 року. Босий, без шапки та верхнього одягу, крадучись. прямую до рідної хати. Цілий рік не був вдома, і батьки нічого про мене не знали відтоді, як разом з активістами села Рожнова (1-го липня 1941 року) евакуювався на схід, за Збруч, як тоді казали. 17 липня 1941 року біля міста Біла Церква потрапили в оточення, кого не вбили фашисти, то запроторили в концтабір. Цілий рік пробув я в селі Логвині на Київщині, поки мене не заарештували місцеві поліцаї й не відправили в райцентр Володарку на пересильний пункт - для відправлення в Німеччину. Пересилка була наспіх обладнана в приміщенні середньої школи, звідси не так вже й важко було втекти, що дехто й зробив, але я замислив інше: втечу з поїзда десь в околиці Львова, щоб легше було додому повернутися. Після двотижневого арешту, коли зібралося біля трьох тисяч майбутніх каторжан, одного ранку вишикували нас в колону, погнали дорогою на Білу Церкву, за 45 кілометрів від Володарки.

          Спека. Сонце в зеніті. Пити, пити - а води нема серед безкрайнього степу. Десь аж під вечір причвалали ми до Білої Церкви. Далі - товарні вагони і через ніч, над ранком, опинилися в Києві. Як лиш вийшли з вагонів,на  залізничному двірці нас оточили кияни:

- Хліба! Дайте нам хліба!
- Хоч кусник, хоч шкуринку!...

          Дитячі і старечі голодні людські очі... А місто розбите, розбомблене, :зруйноване. Словом, мій “сидір” - мішок з хлібом, привезений з Володарки, залишився тоді на пероні київського колійового двірця.