Іван Мартинюк, Ольга Пігорь   

     Писати про події підпільної боротьби повинні самі учасники національно-визвольних змагань, і це їх обов’язок залишити точну інформацію про ці події. Тому я обмежуся документальними загальновідомими на цей час документами та листуванням, бо не хочу викликати ні болю, ні образ людей, які знають правду, і думаю, що це повинно стати для істориків села працею майбутнього. Нам треба шанувати пам’ять про цих людей...

     У газеті “Гуцульський край” від 15.02.1994 року повідомляється про виставку, присвячену 65-річниці ОУН і 44-річниці Тараса Чупринки (Романа Шухевича), на якій експонуються фотографії і короткий виклад біографій членів ОУН і вояків УПА, котрі воювали на Гуцульщині і тут зустріли свою смерть. Вона організована місцевим товариством “Меморіал”.

    Серед експонатів є інформація про Степана Радиша (псевдо “Сизий”), який народився в 1924 році третьою дитиною в багатодітній родині Данила Радиша в Рожнові. 1944 році закінчив Коломийську гімназію і пішов в підпілля. З 1942 - член ОУН-УПА. Господь дав йому великий хист до слова та малювання. В Жаб’є-Волова пройшов курси пропагандистів, працював у селах Космач, Брустори, Шешори, Прокурава. Перехворів тифом. Загинув разом з кількома друзями 27.10.1946 р. в селі Іспас на Косівщині, застрілившись, щоб не потрапити в руки енкаведистів. Докладнішше про Степана можна прочитати в статті Радиш Степан - псевдо "Сизий"

Учасники національно-визвольної боротьби 40-50-х років:
справа Радиш Степан (псевдо “Сизий ”) Радиш Петро (посередині), зліва Цицак Петро

    Андрійчук Василь Михайлович (псевдо “Сагайдачний”).

    Важко стерти з пам’яті спогади про те, як відійшли у вічність сотенний “Сагайдачний” - Андрійчук Василь та його побратим “Ігор”. Записано зі слів зв’язкової псевдо “Пташка” - Стеф’юк Марії Онуфріївни 1928 р.н., дочки Стеф’юк Олени Григорівни, в хаті якої в с. Рожнів 3 вересня 1950 р. трагічно загинули герої УПА.

     Після вдалого бойового завдання герої шукали ночівлю і зайшли до Нумайко Василя, а оскільки в селі була влаштована облава, то він їх відправив до бідної вдови, що жила поряд з дочкою Марією і сином Василем 1926 р.н., як у надійніше місце, де їх не будуть шукати, бо хата була мала і під соломою. На стриху хлопці вкрилися веретами, лягли в тютюн.

    Вночі розпочалася облава, яку проводив командир Колосов. Облавники завітали і до хати Олени, але спокійна поведінка всіх збила їх з пантелику, бо кожний з них сказав окремо, що нікого в них немає. Тоді Олену і Василя вивели, а Марію тримали в хаті, обзиваючи і допитуючи. Вона чула як солдати говорили поміж собою, що вказано не на цю хату. Пішли і до Нумайко Василя по сусідству, але там нікого не було. Господар ніби “онімів” після того.

     Взявши у поняті Кифорука Федора Даниловича послали його на стрих в Олениній хаті, щоб подивився, чи там немає кого. Він сказав, що не бачить нікого, бо темно, тоді його побилии і послали вдруге. І хлопці зі стриху сказали, що їх двоє. Солдати відкрили кулеметну чергу і відправили Марію на стрих, щоб вона запропонувала їм здатися живими і віддати їй зброю. Але хлопці попросили протягнути час, щоб спалити документи, а зброю відмовилися передати і кинули гранату на подвір’я, але вона не зірвалася. Тоді зав’язався останній бій. Марія лягла під стіну під лавку і була поранена в стегно. Через силу дійшла до одвірка бо хлопці просили вийти. Стрілянина тривала, Марія лягла на старе місце і раптом побачила біля себе гранату, відштовхнула її ногою під припічок, вона розірвалася і осколки вп’ялися жінці в ногу; вони й досі там. Оглушена обмацала голову - ціла, і повзла до одвірка. Почула: “Бандитка ще жива”, і солдати потягли її під стайню, перев’язали і взяли під конвой.

     Понятих Кифорука Василя і Кифорука Федора відправили на стрих за мертвими “Сагайдачним” і “Ігорем”, які прийняли отруту. Документів у них не було. Всіх забрали на вантажну машину і повезли в центр села. Хлопці поранень ніяких не мали, тому, мабуть, вони вжили отруту. Василя і мати Олену повезли у Косів. Голова сільської ради Данилюк обіцяв відправити всіх на “білі ведмеді”. “Сагайдачного” і “Ігора” поклали біля інтернату для впізнання, але ніхто їх не упізнав.

     Художник Красовський з Рожнова в день смерті “Сагайдачного” намалював його портрет з пам’яті. Марія під конвоєм пролежала в лікарні с. Кути 1,5 місяця. Слідчий постійно провокував видати Нумайко, але Марія знала про його слабкість духу, тому твердила те саме, що і мама з братом, що ні про кого і ні про що не знає, їхні покази збіглися, тому Марію засудили на 25 років і відправили в тюрму в Іркутськ, потім в Тайшет, а маму і брата - в Караганду.

     Марія перебувала в ув’язненні з 1950 по 1956 рр. У 1957 р. повернулася в Україну, вийшла заміж за Поляка Івана Лук’яновича, 1924 р.н. на псевдо“Сокіл”, оселилися з ним в селі Великий Рожен. З 1966 р. працювала в колгоспі, але ця сильна духом зв’язкова і зараз була малослівною. Розповідаючи про цю страшну подію, вона ніби знову переживала все, потираючи осколки і виразки на ногах. Ми помолилися за упокій душ померлих і сфотографувалися на спогад.

     Марія подарувала нам для книги світлину з Іркутської тюрми - святкування Великодня в тюрмі у 1954 р. На цій світлині - жіночий цвіт української нації, що були готові віддати життя за незалежність України, провели свою молодість у Сибірських тюрмах, зберігаючи віру і традиції.

     А відбулася зустріч з Марією завдяки односельцям Струцю Ігорю Дмитровичу, Андрійчуку Михайлу Юрійовичу, Андрійчуку Василю Дмитровичу. Вони почули з уст Марії щиру правду, пам’ять якої берегла її довгих 59 років. А доглядає п. Марію племінниця чоловіка. Поляк Микола Миколайович та п. Марія мріють побачити книгу, в якій буде правда з перших вуст про смерть героїв УПА.

Записала Ольга Пігорь, 2009 р.