Як виселяли рожнівчан на Сибір. Спогади Ірини Кушнір

     Цей звичайний осінній день 19 листопада 1950 р. вписав чорну сторінку в історії Рожнова.

     До сходу сонця до 42 родин завітали кадебісти, які принесли дуже сумну звістку про примусове виселення їх в Сибір, на "білі ведмеді", так тоді говорили. Мої батьки і брат тої ночі були на весіллі Стеф’юка Петра, веселились і не відали про страшну біду, яка чекала на них. Повернувши з весілля додому, вони застали непроханих гостей, які прочитали наказ про виселення нашої родини.

     Він звучав так: “Виселити на спецпоселення з конфіскацією майна з с. Рожнів, Кутського району, Станіславської області в Іркутську область гр. Кушніра Івана Микитовича, Кушнір Тетяну Андріївну, Кушнір Петра Івановича та Кушнір Ірину Іванівну - неповнолітню дочку”, ще й наказали, що через дві години наша сім’я повинна бути біля Народного дому, причини висилки не пояснили. Часу на роздуми не було, треба було діяти. Батько розподілив обов’язки: мати збирала теплу одежу для всіх, постільну білизну, все, що можна взяти з собою, а сам з братом зарізав порося. М’ясо, сало посолили і склали в бочку. Все це робилося під пильним оком НКВД. Не було навіть часу повідомити сестру, яка проживала недалеко (300 м) від нас, до речі, вона в той час допомагала збиратись сусідам Гушулу Василю Прокоповичу, не відаючи навіть про біду, яка насунулась на нашу сім’ю.

     Коли все спакували, почали допитуватись, де я. Тієї ночі я ночувала в сестри. Батьки умовляли, просили хоч мене залишити, що мені всього чотири роки, але умовляння були даремні. Я була в списку сім’ї і висилка для мене була обов’язковою.

     Добре пам’ятаю, як два незнайомці прийшли з братом за мною. Вранці в хаті я чула розмову, що висилають в Сибір. Вилізла на піч, заховалась за комином, плакала і казала, що не поїду нікуди. Згодилась піти за другим разом, коли брат прийшов сам.

     Біля Народного дому стояла колона вантажних машин, фірами підвозили сім’ї з їхніми речами, харчами. Народу було дуже багато, проводжали рідні, сусіди. Лунав плач, крик, стогін.

     Тодішня влада скликала збори. Народний дім був переповнений. На зборах виступив тодішній сільський голова Данилюк М.Ф. У своїй промові він і словом не обмовився про причини висилки, зате ствердно сказав, що ці люди ніколи не вернуться на рідну землю, вернуться хіба тоді, коли в нього виросте волосся на долоні. Зал відповів плачем, стогоном, криком.

     Виступив і мій батько з промовою, він дав критичну оцінку тодішній владі, зокрема сільському голові та його вірній замісничці Соломійчук Катерині Григорівні та стрибкам-посіпакам, які шукали бандерівців у ґаздівських бочках, грабували людей. Свій виступ закінчив оптимістично: якщо Господь допоможе вижити, то вони обов’язково повернуться додому.

     Після зборів почали вантажити машини. І настав час прощатися з рідними. Неможливо передати того душевного болю, страждань, які пережили всі у хвилини прощання.

     Сім’ї були розбиті. Це була страшна розлука. Привезли нас у Коломийську тюрму. Тут провели більше місяця. Почалися муки, умови були страшні, нестерпні. Рідні приходили на побачення, приносили передачі. Однак можна було декілька днів їхати до міста, але побачитись з рідними не вдавалося. Сестра дуже часто приїжджала, а мама її завжди кликала: “Марічко...”. Один з наглядачів мав добре серце, пожалів матір і запитав: “Хто з вас Марічка, ідіть за мною”. І вона пішла, не знаючи, що її чекає. Він виявився доброю і чуйною людиною, ознайомив її з своїм графіком чергування на вишці і сказав, що може в день його чергування говорити з батьками скільки захоче, але якщо він стукне по вишці, то вони повинні розійтися і не оглядатися. Пізніше він їй порадив, що мене можна вкрасти вдень, коли нас будуть вантажити на машини і везти до вагонів.

    Я дуже добре пам’ятаю, як мене мати готувала, щоб я не боялась, ні в якому разі не кричала, не плакала і тоді мене сестра викраде. І ось настав цей день. Вечоріло, ліпила сніжиця. Було дуже багато народу - прийшли проводжати рідних. Сестра мала дуже велику шерстяну хустку і вже мене знімала з машини, а тут якась жінка закричала: “Дитина паде”. Міліціонери з прикладами бігали в натовпі і шукали людину, яка викрадала дитину, але, на щастя, не знайшли. Сестрі вдалося втекти, я пам’ятаю: лежу під машиною в холодній калюжі, але не плачу і не стогну, бо знаю наказ матері, що маю мовчати.

     І так завантажили нас у товарні вагони і везли як товар. Всю дорогу ми були під наглядом поліцаїв. Так почалася довга, холодна, голодна і виснажлива дорога в дюнах, яка тривала більше місяця. Серед переселенців були діти від одного року і багато людей похилого віку, більше 60 років. Морози сягали 40-50°С. Люди почали хворіти, вмирати. На великих зупинках молоді хлопці під конвоєм виходили купувати вкрай необхідні продукти.

     Брат застудився і дуже захворів, був на межі смерті. Ліків не було, вижити допомогли батьківські молитви, Господь Бог врятував його. Ця тяжка дорога забрала життя багатьох людей. Померлих ніхто не ховав, а просто викидали з вагонів на полях, в лісах. Ця довга дорога вкрита кістками українського народу. Плач, стогін, невимовне горе, туга за рідним краєм, за своєю домівкою - ось що залишалось в моїй пам’яті з тієї дороги.

     Коли ми приїхали в Іркутськ, нас пересадили і повезли в районний центр - місто Тайшет, а звідти у 50° мороз повезли на відкритих машинах в Баєндаєвський ліспромгосп. Привезли у тайгу, де був один барак. Поблизу було селище, в якому жили татари, буряти, молдавани, латиші, латвійці та люди інших національностей.
Помістили всіх в один барак, який був недобудований. На ньому не було даху, стеля була вкрита товстим шаром траку. Палили і варили на металічних буржуйках, як запалили пічки, то смола з стелі капала як дощ. Жили всі разом до весни.