Стаття з книги "Рожнів: Нариси історії села"   

Спогади Василя Тарабаса

(про трагічні роки 1939-1953, про виселення рожнівчан у 1947-1953 рр. та виселення з присілків - Забрід, Лучки, Клітище, Чернятин і Сирилівка)

     Тяжко жилося українцям при польсько-жидівській владі, які не давали можливості краще жити українцям. Українець не мав права бути учителем, лікарем, інженером або торгувати. Втім, якщо українець змінює національність, то дещо дозволялось.

     Населення було неграмотне, бо не було змоги вчитися. Не вміли ні читати, ні писати і мої батьки. Були одиниці трохи заможніші, котрі вміли читати, писати. Поодинокі шукали кращої долі через літературу, яку привозили з-за кордону.

     У Рожнові прижилася навіть комуністична організація, яка мала зв’язок зі східною Україною, яка була під Росією. Звідти агітували нас, що там живуть начебто краще, ніж ми живемо у Західній Україні під Польщею. Багато людей вірили і хотіли, щоб нас визволили від польського ярма. Возз’єднання з великою Україною відбулося у вересні 1939 р. Воно не принесло довгоочікуваного покращення життя. Репресії проти місцевого населення розпочалися вже з перших днів приходу совітів. Друга хвиля репресій прокотилася нашими землями з 1944 р.

     Не обминула трагедія і хутора Забрід с. Рожнів, де проживало 95 сімей.

     15 квітня 1952 р. в четвертій годині ранку третього дня на Великдень розпочалась страшна трагедія жителів хутора, події якої тривали два дні під дулами автоматів. Для цього було організовано бригади, укомплектовані по 6-8 чоловік з сокирами, 4-5 фірами з сусідніх районів: Кутського, Вижницького, Верховинського, Коломийського. Ці бригади мали завдання розвалити хату та всі забудови, повантажити на фіри і відправити на станцію Заболотів для відправлення залізничними товарняками до місць призначення.

     Жінки і діти кричали, плакали, село було оповито великим жалем. Але Москва сльозам не вірить. Бригади валили хати, не допомагали благання жінок залишити їх з маленькими дітьми, чи старих хворих людей похилого віку. З собою не дозволяли дещо більше взяти, бо на фіри клали лише те, що необхідно з’їсти і в що одягнутись на перший раз. Худобу і птицю випускали на городи. Рідні і знайомі з села приходили, котрі не підпадали під переселення, і забирали собі. Таких хуторів, які зазнали тяжкого горя, в Україні було сотні.

     Один старший чоловік Прокоп’юк Михайло не захотів поневірятись світами, кинувся в криницю на рідній землі. Так знищили себе, утопилися у власних криницях і Радиш Олена та Марія Сенчук.

     А доля мого батька Тарабаса Марка Онуфрійовича була дещо іншою. Наш родич, правда троюрідний, Сав’як Василь працював у сільраді с. Рожнів фінчиком. Він прийшов до нас і сказав татові Марку вали хату і перевозити в будь-яке місце села, що не підлягає переселенню, бо є наказ з Москви про переселення присілка (хутора) Забрід у східні області України (це було певною мірою в секреті).

     Батько довго вагався валити хату чи ні, але, порадившись з сином Федором, моїм братом, розібрали хату і перевезли її на присілок Підгора, який не підлягав переселенню. Зробили шалаш і так святкували 15 квітня 1952 р. - Великдень, у шалаші. Жителі Заброду ішли святити паску, бачили шалаш мого батька і казали: от дурний Марко завалив свою хату. Але не знали бідні, що чекає на них через два дні. Я тоді служив в Армії. Отож пекло тривало два дні і після тяжкої трагедії - 95 хат не стало, лише чорні круки каркали над Забродом. А вороги тішилися, бо будували комуністичний рай.

     А на виселенців уже чекала довга дорога протяжністю у три тижні. У вагонах було холодно, їсти ніхто не давав, хто що мав зі собою, то і їли. У вагоні завелись воші, які не давали спати, дехто з хворих не доїхав до місця призначення. їхні тіла викидали з вагонів, на жаль, як тварин. їхні сякі-такі пожитки були також завантажені в залізничні вагони, але на станціях простоювали по кілька днів у тупиках і їхнього добра по дорозі багато розікрали.

     Приїхали на нове місце у Ворошиловград (сьогодні це Луганська область), колгосп Червоний, і нам повідомили, що тут будемо жити. Але це були степи, було декілька десятків хат, по воду треба було ходити до 3 км. Наші люди гуртувались по дві-три сім’ї, робили шалаші, щоб було де переночувати, а далі копали землю, робили саман, сушили і старались, щоб хоч одну хатину збудувати, щоб було де перезимувати, а на другий рік другу і так було три-чотири роки.

     Перші два роки не брали на роботу до колгоспу, а пізніше мусіли ходити в колгосп, в якому заробляли копійки. Але там умов для життя не було, були посухи, неврожаї, сади не росли, і наші люди не могли там прижитись. Так минуло 4-5 років.

     Згодом залишили те, що там придбали, бо продати не було кому, і повернулись у своє рідне село Рожнів. Хто до свої рідних, хто до знайомих, записались, бо іншої роботи не було, в колгосп “Зоря комунізму”. І знову треба було починати все з нуля.

     І так радянська влада будувала комуністичний рай, але для себе, а не для українців. Українцям-патріотам було заплановано кулю в потилицю з попереднім катуванням, або тюрма, або Сибір - така була наша доля. Але, слава Богу, пережили.

     Українці, любіть один одного, як самого себе. Українці, рожнівчани, старше і молоде покоління, не забувайте нашого генія, пророка - патріота України - Тараса Григоровича Шевченка. Він, а не хто інший, вказав нам дорогу до кращого життя, його слова і сьогодні живуть у наших серцях. Це книга “Кобзар”, глибинна книга українського народу, ніби слова прості, а істинні та ясні: вчіться, пізнайте глибше правду історії України. А ще обніміть найменшого брата по крові, будуйте свою хату, бо в своїй хаті своя правда, і сила, і воля. Шевченко мав на увазі (будуйте свою Україну незалежну державу) Україну. Бо немає на світі України кращої, немає другого Дніпра. Любіть її, пізнайте хто ви, чиї сини, яких батьків, за що закуті. Розкуйтеся! З нами правда, Бог і вся Україна!

     Я, Тарабаса Василь Маркович, уродженець с. Рожнів, присілка Забрід. В 1945 р. мене забрати в Донбас працювати в шахті. У 1945 р. забрали в армію, де прослужив 5 років. З 1956 р. перейшов жити в селище Кути. Матеріали частково взяті від учасників тих подій: Тарабаса Федора Марковича, сусіда Пучко Лукина.

Спогади написано 20. 01. 2000 р.